Ще глибше, майже на самому піщаному дні, зустрічаються великі скати — найближчі родичі маленьких граціозних скатів, яких ми неодноразово бачили в коралових та мадрепорових колоніях.
У нас скати чорні, наче смола, а тут вони мають найрізноманітніші забарвлення: жовті в чорну цяточку, голубі, з фіолетовими плямами. Але найкрасивіші — це пантерові скати з хвостом, у п'ять чи шість разів довшим від тулуба.
ПАНТЕРОВІ СКАТИ РОБЛЯТЬ ХАРАКІРІ
Пантерові скати, як і багато їхніх родичів, мають на кінчику хвоста криву отруйну колючку, якою вони захищаються. Я хочу розповісти, як поводяться такі скати, коли їх ловить людина.
Такий випадок трапився вперше тут, біля Шейх-Саїду. Джіджі Стюарт підстрелив чудового ската і тягнув його на поверхню. Схожа на плескатий диск рибина тріпотіла на кінці списа. Раптом скат вдарив себе колючкою у бік і після короткочасних конвульсій здох. Джіджі звернув на це увагу і розповів усім. Ми вирішили, що це випадкове явище. Але Джіджі Стюарт та Джанні Рогі через місяць підстрелили біля Медекері іншого ската, що належав до тієї ж різновидності. Все повторилося з найменшими подробицями. А коли знов-таки Джіджі поранив третього ската, і він зробив те саме, що і його попередники, ми, звичайно, вже не могли не подумати про самогубство. І справді вкрай роздратований скат починає «молотити» своїм «дзьобом» куди попало і вбиває сам себе.
Скати, мадрепори, бокси, риби-папуги, чаплі, мангровії… Щодня острів та води поблизу нього приносять щось нове. Ми захоплено працюємо з ранку до вечора, набуваємо досвіду і з кожним днем почуваємо себе певніше в глибинах тропічного Червоного моря.
АРКІКО
Нам довелося зробити перерву в роботі, щоб поїхати в Аркіко. Ми всі, дванадцять чоловік, поїхали туди на старому розхитаному автомобілі, єдиному в Массауа таксі. Цей автомобіль Муссоліні подарував колись відомому ефіопському вельможі. Шофер, дотепний хлопець, возить з собою два чи три бруски льоду, щоб «не здохнути від спеки», і коли ми відчиняємо дверцята машини, нас обдає доброю порцією крижаної води.
Я умостився поруч з водієм, і мені люто заздрять мої товариші, бо це єдине місце, де є гарантія не віддати богу душу від спеки. За нами залишається на дорозі широка мокра стежка, наче проїхала автоцистерна з водою, а не звичайне таксі. Натерпівшись лиха, ми все-таки добралися до місця призначення.
Аркіко — типове африканське село, розташоване на південь від Массауа, на березі однойменної бухти.
На курному, спаленому сонцем березі з'являються раптом яскраво-зелені вікові пальми. В їх затінку розкинулося село. Перше, що ми побачили, — це старовинна турецька фортеця (і звідки тільки тут узялися турки?), потім пішли нужденні халупи, руїни, столики кафе, єдиними відвідувачами якого є мільйони мух, верблюди з дурними мордами, вони раз у раз пронизливо ревуть, аж мурашки бігають по спині. І, як завжди, незчисленні зграйки хлопчаків. Енца Букер купує барвисту подушечку. (В кожному селі вона купує барвисту подушечку. Я присягаюсь сам собі неодмінно завітати до неї в Неаполі, щоб подивитися, як вона розмістить їх у себе в хаті). Цікаво, що Аркіко — перший населений пункт, де Національну підводну експедицію не фотографували в традиційному вигляді: Вайлаті в центрі, Баск'єрі та Букер по боках. Завдяки цьому ми перебуваємо в чудовому настрої. Вайлаті зразу ж починає з головної мети нашої поїздки — з розшуків накуди. При цьому він безбожно хизується своїми глибокими знаннями арабської мови.
ЧИМ ЗАЙМАЮТЬСЯ НАКУДИ
Накуда — це досвідчений моряк, без якого неможливо плавати далеко від уторованих морських шляхів. Це людина, яка з самого дитинства, багато років водить самбуки на риболовлю і добре знає всі небезпечні місця в тутешніх водах.
Місцеве населення вважає накуду «вождем» або принаймні людиною далеко незвичайною. Воно й правда: під час тривалих подорожей накуда зустрічається з багатьма людьми, знайомиться з невідомими краями, а це сприяє розвиткові його природного розуму та кмітливості.