— А ти чого смієшся? — крикнув на нього Топик. — Тут нещастя, а він сміється!
— Яке там нещастя, — відповів Скелко. — Просто ця куля розрахована на п'ятнадцять коротульок. Шістнадцяти вона не може підняти.
— Значить, не полетять? — спитав Топик.
— Доведеться когось одного залишити, тоді полетять, — відповів Скелко.
— Мабуть, Незнайка залишать, — сказала Мушка.
Сиропчик, який боявся летіти на повітряній кулі, зрадів і сказав:
— Ну от, я ж казав, що перевантаження буде. Краще я вилізу.
Він уже задер ногу, щоб вилізти, але тут Знайко взяв один мішок з піском і викинув з кошика.
Кошик одразу полегшав, і куля знову піднеслась угору.
Тут тільки всі й зрозуміли, для чого Знайко велів покласти в кошик мішки з піском.
Усі заплескали в долоні, а Знайко підняв угору руку й звернувся до коротульок з промовою.
— До побачення, братці! — вигукнув він. — Ми летимо в далекі краї. За тиждень повернемось додому.
— До побачення!
— До побачення! До побачення! Щасливої дороги! — закричали малюки та малючки й замахали руками і капелюшками.
Знайко дістав з кишені ножик і перерізав мотузку, якою було прив'язано кошик до куща. Куля повільно знялася, зачепилася боком за гілку куща, але тут же одчепилася і швидко полетіла у височінь.
— Ура! — закричали коротульки. — Хай живе Знайко і його товариші! Ура-а!
Усі плескали в долоні, підкидали вгору капелюшки. Малючки на радощах обнімалися. Мушка й Кнопочка навіть поцілувались, а Маргаритка заплакала.
Куля тим часом піднімалась вище й вище. Її зносило вітром убік. Незабаром вона перетворилася на маленьку цяточку, і її ледве було видно в небесній блакиті. Скелко заліз на дах будинку й став дивитися на цяточку в свою трубу. Поруч, на самому краю даху, стояв поет Квітик. Склавши на грудях руки, він дивився на радісних малюків і, здавалось, про щось думав. Раптом Квітик розставив широко руки і закричав на весь голос:
— Вірш! Слухайте вірш!
Навколо одразу стихло. Всі задерли голови й дивилися на Квітика.
— Вірш! — зашепотіли малюки й малючки. — Зараз буде вірш.
Квітик ще почекав, щоб настала повна тиша. Потім простяг до неба руку, покашляв трохи, сказав ще раз:
— Вірш!
І почав читати щойно складений вірш.
Ну й галас тут зчинився! Всі знову заплескали в долоні. Малюки стягли Квітика з даху, понесли на руках додому, а малючки зривали пелюстки з квіток і кидали їх Квітикові. У цей день Квітик прославився так, наче це він придумав повітряну кулю і полетів на ній у піднебесся. Його вірш усі вивчили напам'ять і виспівували на вулицях.
Довго ще в цей день то тут, то там можна було чути:
Розділ дев'ятий
НАД ХМАРАМИ
Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й по бачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки «ура».
— До побачення! — закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.
Вони теж замахали капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилося, що її нема.
— Заждіть, братці! — закричав він. — Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!
— Вічно ти щось забуваєш! — пробурчав Бурчун.
— Тепер уже не можна зупинити кулю, — сказав Знайко. — Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.
— Що ж я, без шапки повинен летіти? — образився Забудько.
— А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, — сказав Пончик.
— Знайти — знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останню мить забув надіти.
— Ти завжди що-небудь в останню мить забуваєш, — сказав Бурчун.
— Дивіться, братці, — закричав раптом Незнайко. — Наш будиночок залишився внизу.
Всі засміялись, а Бурчун сказав:
— А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?
— Нічого я такого не думав, — образився Незнайко. — Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.