— Правда, не заважайте мені брехати, чи то пак, тьху! Не заважайте розказувати правду, — спохватився Незнайко.
— Розказуйте, розказуйте! — закричали всі хором.
— Так ось, — розповідав Незнайко. — Летимо, значить, вище. Раптом — бум-м! Не летимо вище. Дивимось — на хмару наскочили. Що робити? Взяли сокиру, прорубали в хмарі дірку. Знову вгору полетіли. Дивимось — догори ногами летимо: небо внизу, а земля вгорі.
— Чому ж це? — здивувались малючки.
— Закон природи, — пояснив Незнайко. — Вище од хмар завжди догори ногами літають. Прилетіли на самісінький верх, а там мороз тисяча градусів і одна десята! Всі померзли. Куля прохолола й почала падати. А я був хитрий і заздалегідь наказав покласти в кошик мішки з піском. Почали ми мішки з піском скидати. Скидали, скидали, не стало більше мішків. Що робити? А в нас був малюк, на ім'я Знайко. Боягуз страшенний! Він побачив, що куля падає, і давай плакати, а потім як шугоне вниз з парашутом і пішов додому. Куля полегшала й знову полетіла вгору. Потім знову як полетить донизу та як трахнеться об землю, як підскочить і знову як бахнеться. Я випав з кошика, трррах головою об землю!
Захопившись, Незнайко стукнув кулаком по столу і влучив по пирогу. З пирога так і бризнула в усі боки начинка. Малючки здригнулися з переляку й ледь не попадали з стільців.
— Що ж далі? — спитали вони, трохи отямившись.
— А далі не пам'ятаю.
Запала мовчанка. Малючки з подивом і навіть з деякою повагою дивилися на Незнайка. В їхніх очах він був справжнім героєм.
Нарешті Синьоочка сказала:
— Ви нас страшенно налякали своєю повітряною кулею. Ми вчора ввечері пили чай на балконі. Раптом бачимо, летить велетенська куля, долітає до нашого будинку, натикається на паркан… І раптом — ба-бах! Куля луснула, а коли ми підбігли, то побачили тільки кошик з березової кори.
— Ви лежали, як мертвий! — вставила Заїнька. — От жах!
— Один черевик був у вас на нозі, другий на паркані, а капелюх на дереві, — додала Білочка.
— Від куртки одірвався рукав, і ми знайшли його лише сьогодні вранці, — сказала Дзига. — Довелось негайно пришивати цей рукав знову до куртки.
— Як же я потрапив у цей дім? — запитав Незнайко.
— Ми вас перенесли до себе. Не можна було залишати вас у дворі на ніч! — відповіла Синьоочка.
— Ви були майже зовсім-зовсім мертвий, — знову вставила Заїнька. — Але Медуниця сказала, що ви можете ще ожити, тому що у вас міцний цей… ор-га-нізм.
— Ого, в мене організм міцний, а голова ще міцніша, — похвалився Незнайко. — В іншого на моєму місці неодмінно був би мозкотрус.
— Ви, напевно, хотіли сказати — струс мозку? — зауважила Синьоочка.
— Так, так, струс мозку, — поправився Незнайко.
— Але ви сказали, що летіли на повітряній кулі не один? — спитала Синьоочка.
— Звичайно, не один. Нас було шістнадцятеро. Правда, цей боягузик Знайко вистрибнув з парашутом, отже, нас залишилось п'ятнадцятеро.
— А де ж решта? — спитала Галочка.
— Не знаю, — знизав плечима Незнайко. — А в кошику, окрім мене, нікого не було?
— Ми знайшли в кошику тільки фарби для малювання і похідну аптечку.
— Це Тюбикові фарби, а аптечка Пілюльчина, — сказав Незнайко.
В цей час відчинились двері і до кімнати вбігла Сніжинка.
— Чули новину? — закричала вона. — Нова новина! Ще одна повітряна куля прилетіла й розбилась. На ній прилетіло чотирнадцять малюків. Вони впали вчора ввечері за містом. Їх тільки сьогодні вдосвіта знайшли наші малючки й допомогли їм дістатися до лікарні.
— Так вони порозбивались? — ахнула Білочка.
— Це нічого, — махнула рукою Сніжинка. — Медуниця сказала, що всіх їх вилікують.
— Це, мабуть, вони, мої товариші, — сказав Незнайко. — Зараз я піду в лікарню і про все довідаюсь.
— Я проведу вас, — запропонувала Синьоочка.
— Я теж піду з вами, — сказала Сніжинка.
Вона тільки тепер помітила круглий пластир на лобі Синьоочки й вигукнула:
— Ой, люба моя, який у тебе чарівний кружечок на лобі! Тобі це дуже личить. Це що, нова мода — на лобі кружечки носити? Мабуть, я й собі зроблю такий.
— Ні, — відповіла Синьоочка. — Це в мене пластир. Я ненароком ударилась лобом об двері.
— Ах он воно що!
Підбігши до дзеркала, Сніжинка стала одягати капелюшок.
Кімната миттю спорожніла. Всі побігли розповідати новину сусідам.
Розділ чотирнадцятий
МАНДРІВКА ПО МІСТУ
Сніжинка й Синьоочка вийшли з Незнайком на вулицю, обабіч якої тягнулися загорожі, сплетені з тонких вербових гілок. За огорожами стояли мальовничі будиночки з червоними й зеленими дахами. Над будиночками височіли велетенські яблуні, груші й сливи. Дерева росли в дворах і на вулицях. Усе місто потопало в зелені дерев, і тому називалося Зеленим містом.