— Я зовсім не з малючок сміюся, а з цього Цвяшка, — відповів Незнайко.
— З нього не сміятися треба, а надавати йому слід гарненько, щоб більше не робив так, — сказала Сніжинка.
У цей час вони проходили повз яблуню, що росла серед вулиці. Гілля яблуні було обліплене стиглими, червоними яблуками. Внизу до яблуні була приставлена висока дерев'яна драбина, що ледве сягала до середини її велетенського стовбура. Далі до верха вела мотузяна драбина, прив'язана до нижньої гілляки дерева. На цій гілляці сиділи дві малючки. Одна малючка старанно перепилювала хвостик яблука, друга малючка дбайливо підтримувала її, щоб не впала.
— Ходіть обережніше, — попередила Синьоочка Незнайка, — з дерева може впасти яблуко і вбити вас.
— Мене не вб'є, — чваньковито сказав Незнайко. — В мене голова міцна.
— Малюки гадають, що тільки вони хоробрі, але малючки сміливіші за них. Бачите, на яку височінь видерлися, — сказала Сніжинка.
— Зате малюки на повітряних кулях літають, на автомобілях їздять, — відповів Незнайко.
— Подумаєш! — сказала Сніжинка. — У нас малючки теж на автомобілі їздять.
— Хіба у вас автомобіль є?
— Є. Тільки він зіпсувався. Ми його лагодили, лагодили, ніяк не могли полагодити. Ви не допоможете нам по лагодити?
— Допоможу, допоможу, — відповів Незнайко. — Я на цьому ділі розуміюсь. Коли Гвинтик з Шпунтиком випишуться з лікарні, я покажу їм, і вони полагодять.
— Це буде чудово! — заплескала в долоні Сніжинка.
Тут Незнайко побачив чудо природи, якого ніколи в житті не бачив. Серед вулиці лежали велетенські зелені кулі, ну такі великі, як двоповерховий будинок, а може, ще й більші.
— А це що за повітряні кулі? — здивувався Незнайко.
Сніжинка з Синьоочкою засміялися.
— Це кавуни, — сказали вони. — Хіба ви ніколи кавунів не бачили?
— Ніколи, — признався Незнайко. — У нас кавуни не ростуть. А для чого вони?
Сніжинка пирхнула:
— Малюк, а не знає, для чого кавуни! Ви ще спитаєте, для чого яблука і груші.
— Невже їх їдять? — здивувався Незнайко. — Такого велетня і за рік не з'їсти.
— Ми не їмо їх, — відповіла Синьоочка. — Ми добуваємо з них солодкий сік, тобто сироп. Якщо прокрутити внизу кавуна дірочку, то з неї починає текти солодкий сік. З одного кавуна можна набрати декілька бочок сиропу.
— Хто ж це так придумав — садити кавуни? — запитав Незнайко.
— А це в нас є одна малючка, дуже розумна. Звуть її Соломкою, — відповіла Синьоочка. — Вона дуже любить садити різні рослини й виводити нові сорти. Раніш у нас зовсім не було кавунів, але хтось сказав Соломці, що бачив у лісі дикі кавуни. Якось восени Соломка зібрала експедицію в ліс, і їй пощастило знайти зарості диких кавунів на лісовій галявині. Експедиція повернулась з насінням диких кавунів, і весною Соломка посадила насіння в землю. Виросли величезні кавуни, але вони були кислі. Соломка працювала невтомно, наполегливо, пробувала сік з кожного кавуна. Їй таки вдалося вибрати кавун, в якому сік був не такий кислий, ніж в інших. На другу весну посадила насіння з цього кавуна. Тепер уже кавуни вродили не дуже кислі, між ними були навіть солодкуваті. Соломка вибрала найсолодший кавун і наступного року посадила з нього насіння. Так вона робила кілька років підряд і домоглася, що кавуни стали солодкі, як мед.
— Тепер усі хвалять Соломку, а раніше як лаяли, як лаяли! — сказала Сніжинка.
— За що ж лаяли? — здивувався Незнайко.
— Ніхто не вірив, що з цієї кислятини може вийти щось путнє. До того ж кавуни росли по всьому місту й заважали ходити. Часто кавун починав рости біля стіни будинку. Поки кавун був маленький, то ще нічого, але поступово він розростався, упирався в стіну й руйнував її. На одній вулиці через кавун навіть будинок розвалився. Деякі малючки хотіли заборонити Соломці садити кавуни, але інші заступилися за неї і стали допомагати їй.
В цей час мандрівники вийшли на берег річки.
— А це річка Кавунка, — сказала Сніжинка. — Бачите, скільки тут кавунів росте?
Через річку вів вузенький місточок, схожий на довгу постілку, прокладену з одного берега річки на другий. Він і справді був зроблений з якоїсь товстої і міцної матерії.
— Цей міст зробили наші малючки, — похвалилася Синьоочка. — Ми ткали його цілий місяць із льону, а потім малюки допомогли нам протягти його над водою.
— Ой, як було цікаво! — підхопила Сніжинка. — Один малюк упав у річку й ледь не втопився, але його витягли з води.