— Ні, Пілюльку теж не треба, — відповів Незнайко. — Він усе життя лікував інших, тепер хай сам полікується. Краще випишемо Тюбика. Він хороший художник, і для нього одразу знайдеться робота. Він мій учень. Це я навчив його малювання.
— Правда, любонько! — почала благати Сніжинка. — Чи не можна виписати сьогодні Тюбика? Я попрошу його намалювати мій портрет.
— І Гуслю, — додав Незнайко. — Це теж мій учень. Я навчив його грати на флейті.
Сніжинка знову кинулась обнімати Медуницю:
— Випишімо Тюбика й Гуслю, ну будь ласка!
— Ну, гаразд, для цих зробимо виняток, — пом'якшала Медуниця. — Але решту будемо виписувати по черзі.
Нарешті список було складено. Медуниця звеліла видати з комірчини одежу Тюбикові й Гуслі. За кілька хвилин вони обидва, сяючи від радості, стояли в кабінеті Медуниці.
— Ми вас виписуємо, — сказала вона. — Постарайтесь поводитися пристойно, інакше доведеться забирати вас знову до лікарні.
Розділ шістнадцятий
КОНЦЕРТ
По всьому місту рознеслася звістка про знаменитого мандрівника Незнайка і його товаришів, які потрапили до лікарні. Галочка й Кубушка невтомно бігали з будинка в будинок і розказували новину своїм подружкам. Ці подружки в свою чергу розповідали іншим, а ті ще іншим, і незабаром все населення міста, як за командою, рушило до лікарні. Кожній малючці хотілося чим-небудь допомогти потерпілим малюкам. Вони несли з собою всяку всячину. В одних були смачні пироги, в інших — варення, солодка пастила або компот.
За півгодини на Лікарській вулиці не було де яблуку впасти, розуміється, у лікарню не могли впустити такої кількості бажаючих. Медуниця вийшла на верандочку й сказала, що хворим нічого не треба, що все в них є, тому всі повинні розійтись і не шуміти тут під вікнами. Але малюнки не хотіли розходитись. Якимсь чудом вони довідались, що головний малюк, по імені Незнайко, має вийти з лікарні разом з своїми товаришами Тюбиком і Гуслею.
Медуниці знову довелося заявити, що Незнайко не вийде, поки всі не розійдуться. Але замість того, щоб розійтися, малючки пішли до своїх подруг, що жили на Лікарській вулиці. Коли Незнайко, Тюбик і Гусля у супроводі Сніжинки й Синьоочки вийшли на вулицю, то побачили, що з усіх вікон виглядає мало не по десятку малючок. Незнайко був дуже задоволений такою увагою. До його слуху долітали голоси:
— Скажіть, скажіть, а котрий з них цей знаменитий Незнайко?
— Незнайко он той, що в жовтих штанцях.
— Отой вухатенький? Нізащо не вгадала б, що це Незнайко. У нього досить придуркуватий вигляд.
— Ні, він, він! Вигляд у нього, правда, придуркуватий, але очі дуже розумні.
Одна малючка, побачивши Незнайка, замахала руками й викрикувала тонким, писклявим голосом:
— Незнайко! Незнайко! Ура!
Вона безстрашно висовувалася з вікна й зрештою мало не випала на вулицю. Добре, що інші малюнки встигли спіймати її за ноги й втягти назад.
— Фе, який сором! Цей Незнайко може подумати, що він велика цяця! — сказала малючка із строгим худеньким личком і гостреньким підборіддям.
— Ви маєте рацію, Ластівонько, — відповіла їй інша малючка із закопиленою верхньою губкою, з-під якої виблискували білі зубки. — Малюкам ніколи не треба показувати, що на них дивляться. Коли вони переконаються, що їхніх пустощів ніхто не помічає, то самі перестануть пустувати.
— Ось про це я і кажу, Киценько, — підхопила Ластівонька. — Малюків треба зневажати. Коли вони побачать, що їх зневажають, то побояться кривдити нас.
Ластівонька й Киценька шушукалися, шушукалися, туркотіли, туркотіли, доки не протуркотіли всім вуха, що до малюків, які прилетіли на повітряній кулі, треба ставитися з презирством. Усі малючки змовилися між собою не помічати малюків, а якщо доведеться зустрітися з ними на вулиці, то, побачивши здалека, повертати назад або переходити на другий бік.
З цієї змови, однак, нічого не вийшло. Якимось чудом усім стало відомо, що Тюбик — художник, а Гусля — чудовий музикант, який уміє грати на флейті. Всім, звісно, хотілося почути гру на флейті, бо в Зеленому місті вміли грати тільки на арфах, а флейти ніхто ні разу не чув. Багатьом навіть на думку не спадало, що існує такий інструмент.
Малючки потім довідалися, що Тюбик і Гусля поселились на Яблуневій площі, в будинку, де жила малючка Кирпонька із своїми подружками. На другому поверсі цього будиночка, аж під самісіньким дахом, була простора кімната з великим вікном на всю стіну. Ця кімната сподобалась Тюбикові тим, що в ній багато світла, й вони з Гуслею вирішили оселитися там.