— Поетеса. Вірші пише, — пояснили малючки.
— А-а… — сказав Незнайко. — Невелика цяця. У нас теж є поет. Колись я учив його писати вірші, а тепер він і сам уміє.
— О, як цікаво! Значить, ви теж були поетом?
— Був.
— Ой, який ви здібний! Ви й художником були, й поетом…
— І музикантом, — поважно додав Незнайко.
— Прочитайте щось із ваших творів.
— Потім, потім, — відповідав Незнайко, вдаючи, що йому страшенно ніколи.
— А як звуть вашого поета?
— Його звуть Квітик.
— Ой, як цікаво! — заплескали в долоні малючки. — Вашого поета звуть Квітик, а нашу поетесу звуть Квітонька. Правда, схожі імена?
— Трошки схожі, — погодився Незнайко.
— Вам подобається це ім'я?
— Так собі.
— А які вона вірші пише! — говорили малючки. — Ой які чудові вірші! От підніміться вгору, вона, напевно, читатиме вірші. Цікаво, як вам сподобається.
— А що, можна й піти, — погодився Незнайко.
Коли він піднявся у горішню кімнату, Тюбик уже закінчував портрет Синьоочки, а Квітонька сиділа на дивані поруч Гуслі й розмовляла з ним про музику.
Заклавши руки за спину, Незнайко походжав по кімнаті, скоса поглядаючи на поетесу.
— Що ви все ходите тут, мов маятник? — сказала Квітонька. — Сядьте, будь ласка, а то від вас навіть в очах мерехтить.
— А ви тут не розпоряджайтесь, — грубо відповів Незнайко. — А то накажу Тюбикові, щоб не малював тут вашого портрета.
— Он як! Він і справді може вам наказувати? — повернулась Квітонька до Тюбика.
— Може. Він у нас все може, — відповів Тюбик, який старанно працював пензликом і навіть не чув, що сказав Незнайко.
— Певна річ, можу, — підтвердив Незнайко. — Всі повинні мене слухатися, тому що я головний.
Почувши, що Незнайко має таку владу серед малюків, Квітонька вирішила задобрити його.
— Скажіть, будь ласка, це ви, здається, повітряну кулю придумали?
— А то хто ще?
— Я неодмінно напишу про вас вірш.
— Дуже мені потрібно, — фиркнув Незнайко.
— Не кажіть, — співучим голоском відповіла Квітонька. — Ви ще не знаєте, які я вірші пишу. Хочете, прочитаю вам один свій вірш?
— Гаразд, читайте, — змилостивився Незнайко.
— Я прочитаю вам свій новий вірш про комара. Ось послухайте!
— Браво! Браво! — вигукнув Тюбик і навіть у долоні заплескав.
— Дуже хороший вірш, — похвалив Гусля, — у ньому розповідається не лише про комах, але й про те, що треба книжку читати. Це дуже корисний вірш.
— А ось іще, будь ласка, — сказала поетеса й прочитала вірш, у якому розповідалося вже не про комара, а про метелика і який закінчувався не словами про те, що треба книжку почитати, а про те, що «треба плаття зашивати».
Потім був прочитаний вірш про мушку, який закінчувався словами про те, що «треба руки вимивати», і нарешті вірш про те, що «треба хату підмітати».
В цей час Тюбик закінчив портрет Синьоочки. Всі замилувалися портретом:
— Чудово! Неповторно! Чарівно! — висловлювали своє захоплення коротульки.
— Любий мій, ви не могли б і мене намалювати в синьому платті? — звернулася Квітонька до Тюбика.
— Як же в синьому, коли на вас зелене плаття? — здивувався Тюбик.
— Ну, любий, вам же однаково. Плаття зелене, а ви малюйте синє. Я одягла б синє плаття, коли б знала, що Синьоочка так гарно вийде в синьому.
— Ну гаразд, — погодився Тюбик.
— І очі мені, будь ласка, зробіть сині.
— Але ж у вас очі карі, — заперечив Тюбик.
— Ну, любий, хіба вам важко? Якщо ви можете замість зеленого плаття зробити синє, то чому замість карих очей не можна зробити сині?
— Тут є різниця, — відповів Тюбик. — Якщо ви захочете, то можете одягти синє плаття, а очі при всьому бажанні не вставите сині.
— Он як! Ну, тоді, будь ласка, малюйте карі, тільки зробіть великі.
— У вас і так дуже великі очі.
— Ну, трошечки! Я хочу, щоб були ще більші. І вії зробіть довгі.
— Гаразд.
— І волосся зробіть золотаве. В мене ж воно майже золотаве, — благала Квітонька.
— Це можна, — погодився Тюбик.
Він почав малювати поетесу, а вона без перестанку підбігала до портрета й кричала: