Раптом трапилася несподівана пригода. Здалека почувся чийсь пронизливий крик, і всі малюки й малючки побачили в кінці вулиці лікаря Пілюльку, який біг, що було сили. За ним гнався весь персонал лікарні на чолі з Медуницею. Пілюлька був майже голий. На ньому були тільки окуляри й коротенькі трусики. Пілюлька підбіг до дерева й швидко виліз по стовбуру на самий вершечок.
— Ви чому втекли, хворий? — закричала Медуниця, підбігаючи до дерева.
— Я вже не хворий, — відповів Пілюлька згори.
— Як не хворий? Ми вас іще не виписали, — говорила Медуниця, важко дихаючи від швидкого бігу.
— А я сам виписався, — усміхнувся Пілюлька й показав Медуниці язика.
— Ах ви зухвалий! Ми не віддамо вам одежі.
— І не треба, — відповів, посміхаючись, Пілюлька.
— Ви простудитесь і захворієте.
— Хоч і захворію, а до вас не піду.
— Сором! — вигукнула Медуниця. — Ви самі лікар, а не поважаєте медицину.
Вона повернулась і, гордо піднявши голову, пішла. За нею поплентався весь персонал.
Пілюлька побачив, що небезпека більше не загрожує йому, і зліз з дерева.
Малючки обступили його й співчутливо питали:
— Вам холодно? Ви простудитесь. Хочете, ми принесемо вам одежу?
— Несіть, — погодився Пілюлька.
Пушинка побігла додому й принесла зелененький сарафанчик у квіточках.
— Що це? — здивувався Пілюлька. — Я не хочу надягати сарафанчика. Всі думатимуть, що я малючка.
— Ну її що? Хіба погано бути малючкою?
— Погано.
— Чому? По-вашому, виходить, що ми погані?
— Ні, ви хороші… — зніяковів Пілюлька, — але малюки кращі.
— Чим же вони кращі, скажіть, будь ласка?
— Звичайно, кращі. У нас є Гусля. Знаєте, який він музикант? О, ви не чули, як вій грає на флейті!
— Чули. А наші малючки грають на арфах.
— А в нас є Тюбик. Ви побачили б, які він портрети малює!
— Ми бачили. Але у вас один Тюбик, а в нас кожна малючка вміє малювати й навіть вишивати заполоччю. Ось ви, наприклад, могли б вишити таку червону білочку, як оце в мене на фартушку? — спитала Білочка.
— Не зміг би, — признався Пілюлька.
— Як вам не соромно? — обурилась Киценька. — Нічого смішного тут немає!
Але сміх не змовкав. Озирнувшись довкола й побачивши, що всі тільки сміються, Пілюлька почервонів і почав стягати з себе сарафан.
— Ну, навіщо ви? — умовляли його малючки.
— Не треба! — рішуче заявив Пілюлька. — Мені ось принесуть одежу.
— Медуниця не віддасть. Вона в нас сувора.
У відповідь на це Пілюлька лише таємниче посміхнувся. Коли Медуниця повернулась у лікарню, то помітила, що й Бурчун десь зник. Вона кинулась у комірчину й виявила, що не вистачає двох комплектів одягу. Залишився тільки одяг Кульки.
Таким чином вияснився план втечі, задуманий Бурчуном і лікарем Пілюлькою. За цим планом лікар Пілюлька мав тікати голий через вікно. Зловмисники розрахували, що весь персонал лікарні кинеться доганяти його, а тим часом Бурчун вільно проникне в комірчину й украде свій одяг і одяг Пілюльки.
План виправдав себе у всіх деталях.
Медуниця ще довго розшукувала Бурчуна, і, поки тривали розшуки, Бурчун тихенько сидів у зарослях лопухів.
Правда, сидіти в лопухах — не таке вже веселе діло, але Бурчун був страх радий, що вирвався на волю. Він з насолодою дивився на прозоре синє небо, на свіжу зелену травку. На його обличчі з'явилась навіть усмішка. Він заклявся більше ніколи в житті не бурчати й радіти всьому на світі, якщо тільки знову не потрапить у лікарню.
Нарешті Бурчун побачив, що Медуниця зайшла в лікарню, й тихенько виліз із своєї засади. Розшукавши Пілюльку, він віддав йому одяг.
— Бери свій одяг, товаришу по нещастю, — сказав Бурчун, подаючи йому клуночок.
Пілюлька кинувся обнімати свого приятеля. Вони дуже здружилися, поки були в лікарні. Пілюлька швидко одягнувся.
Забудько, Якосьбудько, Гвинтик та інші малюки обступили Бурчуна й стали вітати з благополучним поверненням із лікарні. Всі були дуже вражені його веселим виглядом.
— Вперше бачу, щоб Бурчун посміхався, — сказав Пончик.
Малючки теж стояли довкола і з цікавістю дивилися на Бурчуна.
— Як вас звати? — спитала Пушинка.
— Бурчун.
— Ви жартуєте?
— Щоб я провалився на цьому місці! Чому ви не вірите?
— У вас таке добре, привітне обличчя. Вам не підходить це ім'я.
Бурчунів рот розтягся мало не до вух.
— Це я не підходжу до свого імені, — пожартував він.