Тремтячи вже від сильних і суперечливих почуттів, Воьфган знову заговорив. Він говорив про те, що вона ризикує лишаючи тут, в такі часи і такої ночі, в таку жахливу бурю, представлявся її другом. Вона вказала на гільйотину жахливим жестом.
– Я не маю друзів на землі, – сказала вона.
– Але ви маєте будинок? – спитав Вольфган.
– Так. Могилу!
Серце студента завмерло від цих слів.
– Чи сміє незнайомець таке запропонувати, – сказав Вольфган, – знаючи, що його слова не правильно зрозуміють. Я пропоную моє житло як прихисток і себе як найвідданішого друга. Я сам не маю друзів у Парижі, я чужинець в цій країні, але моє життя до ваших послуг і хай я буду проклятий, якщо чимось зашкоджу….чи навіть обурю вас.
Все було сказано з надзвичайною чесністю і рішучістю й призвело до належного ефекту. Окрім того акцент виказував, що він не належить до санкюлотів і його гарячкова красномовність розвіяли останні сумніви.
Безпритульна незнайомка довірилася студенту. Він допоміг їй пройти через міст, мимо місця де стояла статуя Генрі IV, скинута повсталим народом. Буря стихала, грім гримів десь вдалині. Париж оповила тиша, величезний вулкан людських пристрастей спав, щоб на ранок вибухнути з новою силою. Студент із своєю підопічною йшов через старовинні вулички Латинського кварталу, мимо брудних стін Сорбони, до старого готелю в якому мешкав. Старий портьє, котрий впустив їх, дуже здивувався побачивши меланхолічного Вольфгана з прекрасною подругою.
Зайшовши до своїх апартаментів, студент почервонів за вбогий і затхланий вид помешкання. Він знімав одну кімнату, стару кімнату із облізлими меблями і залишками минулої пишності. Готель був із тих, що у минулому призначався для аристократів. Все було завалено книгами та паперами, кровать була розстелена.
Принесли свічки, Вольфган отримав нагоду краще розгледіти незнайомку і він ще більше закохався. Її обличчя було бліде, але надзвичайно чарівне, обрамоване пишним волоссям кольором воронячого крила. Чорне плаття не могло приховати її доладної фігури. Очі були великі блискучі з іскрами безуму. Вся її зовнішність була надзвичайно вишукана, незважаючи на простий одяг. Лише одна річ псувала її вигляд – широка чорна стрічка оздоблена діамантами на її шиї.
Кохання заволоділо студентом і він намагався завоювати прихильність чарівної незнайомки. Він хотів залишити номер їй, а самому шукати інший прилисток. Але вона так причарувала його, що він ні про що не міг думати, не міг ні на мить покинути її. Манери незнайомки були прості і вишукані. Вона жодним словом не обмовилася про гільйотину, нічого не сказала про горе, що її спіткало. Увага студента посіяла зерна довіри, а потім завоювала і її серце. Очевидно, що вона мала таку саму палку душу як і Вольфган. Скоро вони порозумілися.
Керуючись поривом, Вольфган розповів про свою пристрасть до неї, про таємничі видива, як вона заволоділа його серцем ще до зустрічі. Вона була надзвичайно вражена його сповіддю і визнала що відчула теж дивний потяг до нього. То був час дивакуватих теорій і не менш дивних дій. Старі вірування було відкинуто, на все дивились через призму раціоналізму. Серед іншого до забобонів віднесли і інститут шлюбу. Шлюб за контрактом став у моді. Вольфган був більше теоретик, але і він знаходився під впливом ліберальних доктрин.
– Що розділяє нас? – сказав він. – Наші серця б’ються як одне, з точку зору розуму та честі ми, одне ціле. Чи потрібні ржаві пута, що зв’язати високі душі?
Незнайомка слухала з захопленням, очевидно, що вони притримувалися одних і тих же поглядів.
– Ви не маєте ні дому, ні сім’ї, – продовжував Вольфган, – то будемо всім один для одного навіг. Якщо потрібно щось – ось моя рука. Клянусь, клянусь своєю душею.
– Навіки!? – урочисто перепитала незнайомка.
– Навіки!, – повторив студент.
Незнайомка протягнула руки, обняла його і сховала обличчя на його грудях.
– Тоді я ваша, – прошепотіла вона.
Наступного ранку, студент залишив сплячу наречену і подався шукати більш підходяще житло. Коли він повернувся, то знайшов незнайомку розметаною на кроваті із звішеною рукою. Він заговорив до неї, але відповіді не отримав. Він підійшов розбудити її, чтоб вивести з незручного положення. Він взяв її за руку, та була холодна, як лід, пульсу не було чути, обличчя біде і тьмяне. Коротше кажучи, вона була мертва.
Нажаханий він підняв розбудив весь будинок. Царило замішання, викликали поліцію. Прибувший офіцер поліції, відпрянув від тіла з безумним поглядом.
– Боже, – скрикнув він, – як ця жінка тут опинилася?
– Ви щось знаєте про неї? – гарячково спитав його Вольфган