— Так, усе, — підтвердив лікар.
— А що то за хлопчина, про якого говорять слуги? — спитав Бледерз.
— То пусті балачки, — відказав лікар. — Один слуга а переляку забрав собі в голову, ніби цей хлопчик був причетний до грабунку. Але то дурниці, маячня, та й годі.
— Коли так, то це дуже легко можна буде довести, — зауважив Даф.
— Слушно сказано, — кивнув головою Бледерз і недбало — так наче то була пара кастаньєт — поклацав наручниками. — То що то за хлопець? Що він про себе розповідає? Звідки він узявся? Не з неба ж звалився, правда, добродію?
— Звичайно, ні, — відповів лікар, занепокоєно глянувши на жінок. — Я знаю про цього хлопчика геть усе, але цро нього ми можемо поговорити потім. Спершу, мабуть, вам хотілося б оглянути місце злочину?
— Авжеж, — підтвердив містер Бледерз. — Спочатку оглянемо місце, потім допитаємо слуг. Як заведено.
Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого констебля, Брітлза, Джайлза та решти слуг увійшли до комірки в кінці коридора й подивилися на віконце зceредини, потім обійшли будинок знадвору і, ставши на моріжку, подивилися на віконце іззовні; потім їм подали свічку, щоб оглянути віконницю; потім — ліхтар, щоб пошукати сліди; а потім — вила, щоб поштрикати в кущі. Всі присутні стежили за кожним їхнім рухом, затамувавши подих. Завершивши огляд, агенти повернулися до будинку, й на їхнє прохання Джайлз і Брітлз розповіли про свою участь у пригодах минулої ночі — розповіли не раз, а цілих шість разів; і якщо в першій їхній оповіді виявилася всього тільки одна вагома розбіжність, то в останній їх було аж десять. Домігшись такого блискучого успіху, Бледерз і Даф звеліли всім вийти і провели між собою нараду, таку тривалу, таємну й урочисту, що в порівнянні з нею консиліум найславетніших лікарів з приводу найскладнішого в медицині випадку здавався б дитячою забавкою.
Тим часом лікар стурбовано походжав з кутка в куток у сусідній кімнаті, а місіс Мейлі й Роза занепокоєно дивилися на нього.
— Слово честі! — вигукнув він нарешті, зупиняючись. — Я не знаю, що робити!
— Я певна: розповівши цим людям щиру правду про бідолашного хлопчика, ми виправдаємо його в їхніх очах, — мовила Роза.
— Якби ж то, моя люба дівчино, — похитав головою лікар. — Ні, ми не виправдаємо його ні в їхніх очах, ні в очах інших, вищих охоронців закону. Зрештою, хто він такий? — скажуть вони. — Втікач, волоцюга. З погляду Загальноприйнятого, з погляду здорового розуму, розповідь його досить-таки неймовірна.
— Але ж ви йому повірили? — перервала його Роза.
— Хоч як це дивно, повірив, — може, тому, що я старий дурень, — відповів лікар. — Проте в досвідченого поліційного агента розповідь ця довіри не викличе.
— Чому? — спитала Роза.
— Тому, що, на їхній погляд, моя мила допитувачко, в історії хлопця забагато темних місць. І довести він може тільки те, що йому на шкоду, а того, що на користь, не підтвердить нічим. А ті кляті законники на слово не вірять, їм подавай факти: що, де, чому. Згадайте, що він сам про себе розповів: якийсь час водився із злочинцями, побував у поліційному відділку за крадіжку носової хустки в якогось джентльмена, потім його викрали у цього джентльмена й силоміць знову затягли кудись, але куди саме, він сказати не може, бо не має про те місце ані найменшого уявлення. До Чертсі його знову силоміць приводять грабіжники, яким він чомусь страшенно припав до вподоби; вони проштовхують його у вікно, маючи намір обчистити будинок, і саме в ту мить, коли він хоче зняти ґвалт, щоб попередити мешканців і тим самим довести свою цілковиту безневинність, — саме в ту мить чорти приносять цього недоумка дворецького, який стріляє в нього! Стріляє наче навмисно для того, щоб не дати хлопцеві виправдати себе! Невже ви не бачите, скільки тут заковик?
— Звичайно, бачу, — відповіла Роза, всміхаючись запальному лікареві. — Але все ж таки не розумію, яка з них може кинути тінь на бідолашну дитину.
— Не розумієте! — вигукнув лікар. — Ну, звісно, не розумієте! Хай благословить господь гарненькі очі вашої статі! На щастя чи на нещастя, вони завжди бачать лише один бік справи — той, що помічають спочатку.
Висловивши це давнє своє спостереження, містер Лосберн сунув руки в кишені й почав знову міряти кімнату кроками ще швидшими, ніж доти.
— Ні, — заговорив він знову, — що більше я думаю, то більше переконуюсь у тому, що цим агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо від правди буде тільки зайвий клопіт та морока. Вони нам нізащо не повірять, і навіть якщо не доведуть його провини, вся ота тяганина й привселюдне смакування всіляких обставин стануть на заваді вашому благородному наміру вивести хлопця в люди.