— Бідний мій хлопчику! — мовила одного ранку Роза, вислухавши ці слова подяки, ледь чутно вимовлені блідими устами. — Ти ще матимеш не одну нагоду прислужитися нам. Ми виїздимо на село, і тітонька хоче взяти тебе з собою. Сільська тиша, чисте повітря, краса і радощі весни за кілька днів поставлять тебе на ноги. А коли ти зміцнієш, ми залюбки даватимемо тобі безліч усіляких доручень, — головне, щоб вони були тобі до снаги.
— До снаги! — вигукнув Олівер. — О люба міс Розо, аби я міг працювати на вас, аби я міг тішити вас, поливаючи ваші квіти, чи доглядаючи ваших пташок, чи просто бігаючи цілий день, щоб вам весело було дивитись! Я б усе віддав за це, геть усе!
— Тобі нічого не треба буде віддавати, — всміхнулася Роза. — Бо, як я вже сказала, ти матимеш безліч усіляких доручень, і якщо виконуватимеш їх бодай наполовину так старанно, як оце обіцяєш, я буду справді дуже щаслива.
— Щасливі, міс Розо! — вигукнув Олівер. — Яка у вас добра душа!
— Ти навіть не уявляєш собі, яка щаслива я буду, — відповіла дівчина. — Мене невимовно радує вже те, що доля доручила саме моїй любій добрій тітусі врятувати когось із такої страшної безодні. Але коли я знатиму, що той, кому вона виявила ласку і співчуття, відповідає їй щирою вдячністю й відданістю, щастя моє буде справді безмежним. Ти розумієш мене? — спитала вона, ловлячи Оліверів замислений погляд.
__ Аякже, розумію, міс Розо! — схвильовано мовив Олівер. — Але мені оце спало на думку, який я все ж таки невдячний.
— До кого? — спитала дівчина.
— До того доброго джентльмена й любої старенької, які так піклувалися про мене, — відповів Олівер. — Якби вони знали, як мені пощастило, то, певно, дуже зраділи б за мене.
— А певно, зраділи б, — сказала Оліверова добродійниця. — І містер Лосберн, добра душа, вже пообіцяв повезти тебе до них, як тільки ти трохи зміцнієш.
— Справді, міс Розо? — аж засяяв Олівер. — Яке ж це буде щастя — знову побачити їхні любі обличчя!
Тепер хлопець одужував швидко, і незабаром вирішено було, що поїздка йому вже не страшна. І ось одного ранку містер Лосберн вирушив з ним у дорогу в невеличкій кареті місіс Мейлі. Та коли вони під'їхали до Чертсійського мосту, Олівер раптом сполотнів і голосно скрикнув.
— Що з тобою, хлопче? — заметушився лікар за своїм звичаєм. — Ти щось побачив? Почув? Відчув?
— Будинок, сер! — вигукнув Олівер, показуючи у вікно карети. — Отой будинок!
— Так, будинок. То й що ж? Кучере! Зупиніться тут! — гукнув лікар. — То що ж це за будинок, хлопче?
— Злодії… Сюди мене приводили злодії, — прошепотів Олівер.
— Сто чортів! — вигукнув лікар. — Гей, кучере! Допоможіть вийти.
Та перше ніж кучер встиг злізти з козел, лікар сам вибрався з карети. Підбігши до покинутого на вигляд будинку, він почав щосили гатити ногою у двері.
— Хто там? — спитав миршавий горбань, відчиняючи двері так несподівано, що лікар, який саме розмахнувся ногою для нового удару, мало не влетів у коридор. — Що сталося?
— Сталося? — скрикнув лікар і, не замислюючись ні на мить, схопив горбаня за комір. — Сталося багато чого. Стався грабунок, ось що!
— Станеться ще й убивство, — спокійно відказав горбань, — якщо ви не заберете геть своїх рук. Чуєте?
— Чую, чую, — відповів лікар, добряче струснувши свого бранця. — Кажи, де той негідник, — як його в біса звати, — Сайкс? Так, де Сайкс, злодюго?
Горбань вирячився на нього, немов від величезного подиву та обурення, а тоді спритно крутнувся, вирвався з лікаревих рук і, брутально лаючись, кинувся в коридор. Але дверей зачинити він не встиг, і містер Лосберн ускочив слідом за ним, забіг до вітальні і, зупинившись там, занепокоєно роззирнувся довкола. Та ніщо з меблів, жодний живий чи неживий предмет, навіть розташування шаф не відповідало Оліверовому опису!
— Ну? — мовив горбань, уп'явшись у нього очима. — Може, тепер ви поясните, що все це означає? Чого ви вдерлися до моєї хати? Чого ви хочете? Пограбувати мене чи вбити? Кажіть!
— Чи бачив ти коли, щоб грабувати приїздили в кареті, старий вовкулако? — роздратовано скрикнув лікар.
— То чого ж тоді вам треба від мене? — визвірився горбань. — Забирайтеся до дідька, поки цілі!