Тим часом містер Джайлз у своєму білому ковпаку сидів на приступці карети, спершись ліктями на коліна, і витирав очі синьою в білий горошок бавовняною хусткою. Видно було, що хвилювання його аж ніяк не вдаване: коли бідолаха обернувся на оклик молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.
— Знаєте, Джайлзе, — мовив той, — ви, мабуть, їдьте далі самі, а я піду поволі пішки, щоб зібрати думки перед зустріччю з матір'ю. Скажете їй, що я незабаром прийду.
— Даруйте, містере Гаррі, — відповів Джайлз, востаннє обтираючи свою пом'яту фізіономію, — але, коли ваша ласка, доручіть це форейторові. Мені не можна показуватися покоївкам у такому вигляді, сер, бо вони раз і назавжди втратять до мене повагу.
— Що ж, хай буде по-вашому, — всміхнувся Гаррі Мейлі. — Нехай кучер їде з нашими речами вперед, а ви йдіть з нами. Тільки спершу перемініть свій нічний ковпак на щось пристойніше, а то люди вважатимуть нас за божевільних.
Спохопившись, містер Джайлз здер з голови й похапцем сунув до кишені свій недоладний головний убір і взяв з карети звичайного солідного капелюха. Потім карета поїхала вперед, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер неквапно рушили пішки.
По дорозі Олівер раз у раз скидав зацікавлений погляд на гостя. То був молодик років двадцяти п'яти, середнього зросту, з гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами. Незважаючи на різницю в роках, Гаррі був дуже схожий на місіс Мейлі, — якби він навіть не назвав її своєю матір'ю, Олівер, певно, й сам здогадався б, ким вона йому доводиться.
Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина з ґанку будиночка. Обнімаючись, обоє не приховували свого хвилювання.
— Мамо, чому ти не написала мені раніше? — прошепотів Гаррі.
— Я написала, — відповіла місіс Мейлі, — але вирішила не посилати листа, поки не почую, що скаже містер Лосберн.
— Але чи слід було зволікати, коли могло статися те, що мало не сталося? Якби Роза… ні, я не можу вимовити цього слова… якби її хвороба скінчилась інакше, ти б сама собі ніколи цього не простила! І мене зробила б нещасним на все життя.
— Якби сталось оте, Гаррі, — сказала місіс Мейлі, — твоє серце, боюся, однаково розбилося б назавжди, і один день туди чи сюди його б не врятував.
— Чи ж дивно було б, якби воно розбилось? — вигукнув молодий джентльмен. — А втім, «якби» тут — зайве слово. Ви це знаєте, мамо… Дуже добре знаєте…
— Так, я знаю, що Роза гідна найпалкішого, найчистішого кохання, яке тільки може існувати на землі. Я знаю, що її любов і відданість заслуговують не на просту взаємність, а на глибоке й невмируще почуття. Коли б я не знала цього, коли б до того ж не була певна, що найменша зміна в ставленні до неї того, кого вона любить, заподіє їй смертельну рану, мені б не так важко було виконати свій обов'язок, бо тоді б сумніви не краяли моєї душі і я зробила б це з легким серцем.
— Ви жорстокі до мене, мамо, — мовив Гаррі. — Невже ви й досі вважаєте мене хлопчиком, який не знає, чого він хоче, й не може розібратись у власних почуттях?
— Я вважаю, мій любий сину, — відповіла місіс Мейлі, кладучи йому руку на плече, — що молодості властиві благородні поривання, високі почуття, які тривають, однак, недовго; і що, задоволені, такі почуття зникають так само швидко, як виникли. А головне, я вважаю, — провадила вона, пильно дивлячись синові в очі, — що коли вразливий, запальний, честолюбний хлопець одружується з дівчиною, ім'я якої — не з її вини — заплямоване, то існує небезпека, що безсердечні, злі люди почнуть паплюжити і її і їхніх дітей, і що більших успіхів домагатиметься він у житті, то частіше будуть з нього глумитися. І тоді може настати день, коли, всупереч усій доброті й шляхетності своєї вдачі, він пошкодує, що так зав'язав собі життя, а вона, знаючи про це, жорстоко страждатиме.
— Мамо, — нетерпляче сказав Гаррі, — на таке здатен лише хам, недостойний називатися мужчиною і недостойний тієї дівчини.
— Це ти так думаєш тепер, Гаррі.
— І думатиму так завжди! — вигукнув він. — За ці два дні я натерпівся таких мук, що вже не можу більше мовчати про своє кохання, яке, — ви й самі це знаєте, — народилося не вчора і не знічев'я. Розі — моїй любій, славній Розі — я віддав своє серце, покохав її так щиро, як тільки може чоловік кохати жінку. До неї звернені всі мої думки, прагнення, надії, і, стаючи між нею й мною, ви позбавляєте мене найдорожчої мрії, розбиваєте моє щастя й моє життя. Мамо, поміркуйте про це, зрозумійте: йдеться про щастя вашого сина, а не про якусь примху чи дрібничку,
— Ох, Гаррі, — відповіла місіс Мейлі, — саме тому, що я добре розумію гарячі, вразливі серця, мені хочеться захистити їх від страждань. І годі, давай сьогодні не будемо більше про це: вже й так сказано забагато.