— Ви, мабуть, гадаєте, що жінки не вміють зберігати таємниць? — озвалася наглядачка, відповідаючи Монксові таким самим пронизливим поглядом.
— Принаймні однієї таємниці вони ніколи не виказують, аж поки хтось її не викриє, — сказав Монкс.
— Якої саме? — запитала місіс Бамбл.
— Свого безчестя, — відповів Монкс. — Тому, коли жінка причетна до таємниці, викриття якої загрожує їй шибеницею або каторгою, я певен: вона нікому не прохопиться ні словом. Ви мене розумієте, добродійко?
— Ні, — відповіла місіс Бамбл, злегка червоніючи.
— Ну звісно, не розумієте, — сказав Монкс. — Та й де вам зрозуміти!
Обдарувавши обох співрозмовників кривою посмішкою і знову жестом запросивши їх іти за собою, господар квапливо пройшов через велику кімнату з низькою стелею. Він уже ступив був на сходи, чи, скоріше, драбину, що вела на другий поверх, де колись були склади, як раптом у відтулині над ними яскраво спалахнула блискавка, а за нею вдарив такий грім, що напівзруйнована будівля аж захиталася.
— Ви чуєте? — скрикнув Монкс, позадкувавши. — Чуєте, як він гримить і гуркоче — наче підсилений луною тисячі печер, де від нього сховалися дияволи. Ненавиджу грім!
Він постояв мовчки, затулившись руками, а коли відняв їх від обличчя, містер Бамбл, у якого душа сховалася в п'яти, побачив, що воно все скривилося й пополотніло.
— Такі напади мені не первина, — сказав Монкс, помітивши, як злякався містер Бамбл, — і часом спричиняє їх грім. Та хай це вас не тривожить: на цей раз уже все минулося.
З цими словами Монкс рушив нагору, і подружжя подалося слідом за ним. Він завів їх у кімнату, швидко зачинив віконницю і спустив ліхтар, що звисав із сволока на кінці мотузки, перепущеної через блок. Тьмяне світло ліхтаря падало на старий стіл і три стільці.
— А тепер, — сказав Монкс, коли вони посідали, — що скоріше ми приступимо до діла, то краще для всіх. Жінка знає, про що піде мова?
Запитання було звернене до Бамбла, та дружина випередила його й сама відповіла, що добре обізнана з суттю справи.
— Правду він сказав, що ви були біля тієї відьми в ніч, коли вона вмирала, і вона звірила вам якусь таємницю?..
— Що стосується матері того хлопця, якого ви назвали, — перебила його місіс Бамбл. — Так, це правда.
— Отже, перше запитання: що то була за таємниця?
— Це вже друге запитання, — розсудливо зауважила жінка. — Перше запитання — скільки вона коштує?
— А хто в біса це скаже, не знаючи, яка вона? — скрикнув Монкс.
— Та ви ж таки й скажете, я певна, — відповіла місіс Бамбл, яка була не з боязкого десятка, що переконливо міг засвідчити й супутник її життя.
— Гм… — багатозначно мовив Монкс і допитливо глянув на жінку. — Може, йдеться про щось коштовне, га?
— Може, й так, — стримано відповіла вона.
— Про якусь річ, котру взяли у неї? — провадив Монкс. — Щось таке, що було на ній. Або ж…
— Ви б краще призначили свою ціну, — перебила місіс Бамбл. — Я вже почула досить і зрозуміла, що ви саме той, з ким мені треба поговорити.
Містер Бамбл, якому його найдорожча половина ще й досі не відкрила більше, ніж він знав від самого початку, слухав їхню розмову, витягши шию і витріщивши очі. Він з неприхованим подивом переводив погляд то на дружину, то на Монкса і ще дужче здивувався, — якщо таке було можливе, — коли Монкс похмуро запитав, скільки вона хоче за свою таємницю.
— А в скільки ви самі її оцінюєте? — запитала жінка так само незворушно, як і досі.
— Може, вона не варта ні гроша, а може, потягне й двадцять фунтів, — відповів Монкс. — Кажіть, що ви знаєте, а там я побачу.
— Накиньте ще п'ять фунтів. Дайте мені двадцять п'ять фунтів золотом, — мовила жінка, — і я розповім вам усе, що знаю. Але не раніше!
— Двадцять п'ять фунтів! — вигукнув, відсахнувшись, Монкс.
— Я начебто ясно сказала, — зауважила місіс Бамбл. — Та й гроші невеликі.
— Де ж пак невеликі — за якусь нікчемну таємницю, що, може, й не важитиме для мене нічого! — роздратовано вигукнув Монкс. — За таємницю, що вже дванадцять років, а то й більше пролежала десь під спудом!
— Час не псує таких речей, їхня вартість тільки подвоюється, як це буває з добрим вином, — відповіла місіс Бамбл, зберігаючи непохитно байдужий вигляд. — А що таємниця лежала під спудом, то хтозна, є речі, які можуть пролежати дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ, а потім вийти на світ божий і явити чимало несподіваного.
— А якщо я віддам гроші задурно? — нерішуче спитав Монкс.
— То ви їх зможете легко забрати назад, — відповіла місіс Бамбл. — Я ж бо тільки жінка; я тут сама, цілком беззахисна.