— Не сама й не беззахисна, любонько, — обізвався містер Бамбл тремтячим від: страху голосом. — З вами я, моя люба. До того ж, — провадив містер Бамбл, за кожним словом цокаючи зубами, — містер Монкс справжній джентльмен і ніколи не допуститься насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, любонько, що я не молодий хлопчина і, може, сказати б, трохи підтоптався, та вій же чув, — напевне чув, любонько, — що я людина рішуча і стаю дужий, як лев, коли мене хтось роздратує. Досить тільки роздратувати мене…
Говорячи це, містер Бамбл схопив свого ліхтаря, вдаючи рішучість і лють, хоч сполоханий вираз його обличчя промовисто свідчив, що його таки треба роздратувати, і то добре роздратувати, перш ніж він зважиться на якийсь рішучий захід, звісно, коли той захід не спрямований проти слабосилих богадільців чи інших злидарів, яких зігнули в дугу,
— Ти дурень, — сказала на це місіс Бамбл, — і краще тримав би язика на припоні.
— А ще краще було б його відрізати, перш ніж іти сюди, якщо не вмієш говорити тихіше, — гостро зауважив Монкс. — То це ваш чоловік?
— Еге ж, чоловік! — зневажливо підтвердила місіс Бамбл.
— Я так і подумав, коли ви зайшли, — сказав Монкс, примітивши, як злостиво скинула вона оком на чоловіка. — Так воно й краще. Я волію мати діло з людьми, коли знаю, що їх пов'язують спільні інтереси. Я не жартую. А тепер дивіться!
Він витяг з бічної кишені полотняного гаманця, відлічив двадцять п'ять соверенів і посунув їх до жінки.
— Беріть, — сказав Монкс. — Ох, знову цей триклятий грім. Чуєте, він котиться ближче й ближче, от-от торохне над нашими головами. Хай він ущухне, тоді почнете свою розповідь.
Грім і справді прогуркотів мало не над самим дахом. А коли все затихло, Монкс підвів голову і підсунувся, щоб краще почути те, що мала розповісти місіс Бамбл. Обличчя всіх трьох майже торкались, бо чоловіки нахилилися над маленьким столом, а жінка подалася вперед, щоб її краще було чути. Тьмяне світло ліхтаря ще дужче відтінювало блідість їхніх збуджених облич, які в навколишній сутіні здавалися примарними.
— Коли ця жінка — ми її звали стара Саллі — вмирала, — зашепотіла місіс Бамбл, — ми з нею були самі…
— Більше там нікого не було? — так само пошепки перепитав Монкс. — Пригадайте, може, поруч лежала якась хвора чи недоумкувата старчиха, що могла почути, а то й зрозуміти, про що йшла мова?
— Ні, крім мене, не було ні душі, — відповіла жінка. — Коли вона сконала, я одна стояла біля її ліжка.
— Гаразд, — мовив Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі. — Розказуйте далі.
— Вона розповіла про одну молоду жінку, — провадила наглядачка, — що кільканадцять років тому народила сина, не тільки в тій самій кімнаті, а й у тому самому ліжку, де тепер умирала стара.
— У тому самому? — тремтячими губами перепитав Монкс, озираючись через плече. — Боже мій! Отак воно буває в житті!
— То й був хлопець, про якого ви вчора говорили з ним, — розповідала далі місіс Бамбл, зневажливо кивнувши головою на свого чоловіка. — Повитуха обікрала його матір.
— Живу? — спитав Монкс.
— Ні, мертву, — відказала, злегка здригнувшись, жінка. — Ще й тіло не охололо, як вона вкрала ту річ, яку мати, вмираючи, благала зберегти для дитини.
— Вона продала її? — у розпачі скрикнув Монкс. — Скажіть, вона її продала? Де? Кому? Коли? Давно?
— Їй забракло сили говорити далі, — сказала місіс Бамбл. — Стара впала на подушку й померла.
— І більше не сказала ні слова? — вигукнув Монкс приглушено, від чого його голос здавався ще страшнішим. — Брехня! Вона сказала ще щось! Зі мною жарти погані! Я вас обох порішу, але дізнаюся, що вона сказала.
— Стара не вимовила більше ані слова, — спокійно відповіла жінка, так наче вибух люті дивного чужинця не справив на неї ніякого враження, чого не можна було сказати про містера Бамбла. — Вона тільки судомно вчепилася в мою сукню, а коли я побачила, що вона мертва, то розтулила їй руку і знайшла в міцно стиснених пальцях брудний клапоть паперу.
— І в ньому було… — перебив Монкс, нахиляючись ще ближче.
— Нічого в ньому не було, — сказала жінка. — То була заставна квитанція.
— На що? — спитав Монкс.
— Стривайте, не все одразу, — відповіла жінка. — Так от, стара спочатку, певно, берегла ті коштовні дрібнички, сподіваючись продати їх з найбільшим зиском, а потім однесла їх у заставу і щороку так чи так розживалася на гроші й сплачувала відсотки, щоб при потребі можна було їх викупити. Та не судилося їй діждатися тієї потреби. Я вже казала: стара померла, стискаючи в руці засмальцьований, зібганий клапоть паперу. Через два дні термін квитанції кінчався. Я теж подумала, що, може, колись матиму користь з тих речей, і тому викупила їх із застави.