— А де вони тепер? — швидко спитав Монкс.
— Ось тут, — відповіла жінка. Немов радіючи, що нарешті може позбутися їх, вона поспіхом кинула на стіл сап'яновий гаманець, де ледве міг би вміститися маленький французький годинник.
Монкс жадібно схопив гаманець і розкрив його тремтячими руками. В ньому лежав золотий медальйон, а в медальйоні — два пасма волосся й золота обручка.
— Всередині обручки викарбувано ім'я «Агнеса», — сказала жінка. — Далі залишено місце для прізвища, а ще далі — число. Як я дізналася згодом, дитина народилася через рік після цієї дати.
— І це все? — спитав Монкс, уважно оглянувши вміст гаманця.
— Все, — відказала жінка.
Містер Бамбл зітхнув з полегкістю, немов зрадівши, що розповідь скінчилась, а про те, щоб повернути двадцять п'ять фунтів, не було й згадки. Він тільки тепер наважився втерти рясний піт, що раз по раз капотів йому з носа.
— Що то була за історія, я не знаю, можу лише здогадуватися, — по короткій мовчанці сказала його дружина, звертаючись до Монкса. — Та й ні до чого воно мені — так безпечніше. Проте я маю до вас два запитання. Дозволите?
— Запитуйте, — трохи здивовано відказав Монкс, — але чи відповім я — це вже інше питання.
— Тобто вже, виходить, трете, — насмілився пожартувати містер Бамбл.
— Чи одержали ви від мене те, чого сподівалися? — спитала жінка.
— Так, — відповів Монкс. — Друге запитання?
— Що ви збираєтеся з цим робити? Ви не заподієте мені лиха?
— Ніколи, — одказав Монкс. — Ні вам, ні собі. Погляньте сюди! Тільки ані руште з місця, якщо вам дороге життя.
Він раптом відсунув убік стіл і, щосили смикнувши залізне кільце в підлозі, підняв біля самих ніг містера Бамбла потаємну ляду. Той квапливо відступив на кілька кроків.
— Зазирніть-но вниз, — запропонував Монкс, освітлюючи ліхтарем чорне провалля. — Не бійтеся мене. Я міг тихесенько спровадити вас туди, якби мав такий намір, бо ви сиділи якраз над лядою.
Заспокоєна цими словами, місіс Бамбл наблизилась до отвору. Цікавість розібрала і містера Бамбла, і він теж насмілився підійти ближче. Під ними вирувала розбурхана зливою річка, її хвилі хлюпотіли об покриті зеленою цвіллю палі, заглушуючи всі інші звуки. Колись тут був водяний млин; буйний пінявий потік бився об трухляві колоди та рештки млинових коліс, шалено рвався вперед і немовби набирав ще більшої сили, долаючи перепони, що затримували його навальний плин.
— Якщо кинути туди людське тіло, де воно буде завтра вранці? — спитав Монкс, погойдуючи ліхтар над темним колодязем.
— Миль за двадцять вниз за течією і до того ж геть пошматоване, — відповів містер Бамбл і аж зіщулився від тієї думки.
Монкс витяг маленький сап'яновий гаманець з-за пазухи, куди похапцем засунув його перед тим, прив'язав до свинцевого важка, що колись був частиною якогось блока й валявся на підлозі, і кинув у отвір. Гаманець стрімко полетів униз, ледь чутно плюснув і зник у бурхливому вирі.
Всі троє, перезирнувшись, зітхнули так, наче їм камінь із серця впав.
— От і по всьому! — сказав Монкс, опускаючи ляду, що з гуркотом упала на своє місце. — Коли море, як пишуть у книжках, повертає своїх мерців, то золото і срібло воно залишає собі, — тож хай забере і цей мотлох. Говорити нам більше нема про що, отож можна закінчити нашу приємну зустріч.
— Амінь, — жваво відгукнувся містер Бамбл.
— Сподіваюся, ви не плескатимете язиком? — сказав Монкс, глянувши на нього з погрозою. — За вашу дружину я спокійний.
— Ви можете покластися й на мене, добродію, — запевнив містер Бамбл, задкуючи до сходів і вельми ґречно відкланюючись. — Я мовчатиму заради нас усіх і заради себе самого, містере Монкс.
— Так воно буде краще для вас, — зауважив Монкс. — А тепер засвічуйте свого ліхтаря і мерщій забирайтеся геть.
На щастя, їхня розмова тут і скінчилася, бо інакше містер Бамбл, який, і далі вклоняючись, дійшов аж до самої драбини, неминуче полетів би сторчака вниз. Він засвітив свого ліхтаря від ліхтаря Монкса, — той відв'язав його від мотузки і тепер тримав у руці, — і, не намагаючись провадити бесіду, зліз униз, а за ним і його дружина. Монкс зійшов останній, перед тим постоявши трохи на сходах і впевнившись, що, крім шуму дощу і клекоту води в річці, ніде не чути жодного іншого звуку, Вони повільно й обережно перейшли кімнату внизу, бо Монкс здригався, від кожної тіні, а містер Бамбл, тримаючи ліхтаря над самою підлогою й злякано поглядаючи, чи немає десь тут іще потайної ляди, простував дуже легкою, нечутною ходою, аж надто дивною як на такого огрядного чоловіка. Монкс тихенько відчинив двері, і подружжя, кивнувши на прощання своєму таємничому знайомому, вийшло на темну вулицю, де періщив дощ.