— От бачиш, ти сказав: «коли б не оце дівчисько», — радісно вчепився Фейгін за його останні слова. — А хто ж, як не бідний старий Фейгін подбав, щоб тебе доглянула ця дбайлива дівчина?
— Він правду каже, — раптом підступивши до них, втрутилася Ненсі. — Годі вже. Облиш його.
Поява Ненсі повернула розмову на інше, і хлопці, помітивши, як їм підморгнув старий пройдисвіт, взялися частувати Ненсі спиртним, але вона тільки потроху надпивала із склянки; а тим часом Фейгін, напустивши на себе не властиву йому веселість, поступово поліпшив настрій і в Сайкса, вдаючи, ніби сприймає його прокльони як дружні жарти і до того ж щиро регочучись іа грубих дотепів, що їх Сайкс став підпускати, кілька разів приклавшись до пляшки.
— Все воно дуже добре, — сказав містер Сайкс, — але мені конче потрібні гроші, і то сьогодні ж.
— Не маю при собі ані гроша, — відповів Фейгін.
— Зате вдома — хоч лопатою греби, — зауважив Сайкс. — То вділи й мені якусь жменьку.
— Лопатою! — скрикнув Фейгін, здійнявши руки догори. — Не так їх там і багато, щоб…
— Не знаю, скільки їх там у тебе є, — урвав його Сайкс, — мабуть, ти й сам того добре не знаєш, бо довгенько довелося б їх лічити… Як собі хочеш, а щоб сьогодні ж гроші були тут!
— Ну, гаразд, гаразд, — мовив Фейгін, зітхаючи. — Я зараз пошлю Пройду.
— Е, ні. Так діла не буде, — заперечив містер Сайкс. — Спритний Пройда занадто спритний. Як ти його пошлеш, то він, чого доброго, забуде прийти, або заблукає, або скаже, що мусив тікати від фараонів, — будь-яку брехню вигадає за твоєю вказівкою. Хай у твій барліг піде Ненсі і принесе гроші, так буде певніше. А я ляжу й подрімаю, поки вона вернеться.
Після довгого торгу і сперечань Фейгін урізав завдаток, якого вимагав Сайкс, з п'яти фунтів стерлінгів до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, заприсягаючись на чому світ стоїть, що в нього самого зостанеться лише вісімнадцять пенсів на прожиток. Зрештою містер Сайкс похмуро зауважив, що доведеться задовольнитись і цим, коли вже годі сподіватися на більше. Отож Ненсі швиденько вдяглася, а Пройда і юний Бейтс сховали їжу до буфета. І тоді старий, розпрощавшись із своїм любим другом, пішов разом з Ненсі й хлопцями додому, а Сайкс уклався спати до повернення дівчини.
Без будь-яких пригод вони дійшли до помешкання Фей-гіна й застали там Тобі Крекіта і містера Чітлінга за п'ятнадцятою партією в крибедж, яку — навряд чи треба про це й казати — містер Чітлінг програв, а з нею і свій п'ятнадцятий, і останній, щестипенсовик, що вельми потішило його юних друзів. Містер Крекіт, мабуть, зніяковівши, що його застали за грою з джентльменом, який не міг рівнятися з ним ні своїм становищем, ні розумовими здібностями, удавано позіхнув і, розпитавшись про Сайкса, взяцея за капелюха, щоб іти.
— Нікого пе було тут без мене, Тобі? — запитав Фейгін.
— Жодної бісової душі, — відказав містер Крекіт, підіймаючи комір. — Ледь не пропав з нудьги. А ти б мав поставити чарку, Фейгіне, за те, що я так довго стеріг твій дім. Ет, хай йому чорт, я аж осовів, наче присяжний у суді, і мене, певно, звалив би сон, міцний, як Ньюгетська в'язниця, якби не моя добрість — треба ж було розважити цього хлопчину. Геть занудився, побий мене сила божа!
І далі отак нарікаючи, містер Тобі Крекіт згріб зі столу свій виграш, засунув гроші в жилетну кишеню так згорда, наче ті срібняки не варті були уваги джентльмена його штибу, і поважно, елегантною аристократичною ходою вийшов з кімнати. Містер Чітлінг, який не зводив зачарованого погляду з його ошатних штанів і черевиків, аж поки вони зникли за дверима, заявив усій компанії, що п'ятнадцять шестипенсовиків — невелика плата за честь побути в товаристві такої людини і що йому на той програш плюнути й розтерти.
— Ну й дивак же ти, Томе! — сказав юний Бейтс, якого дуже звеселила ця заява.
— Ніякий я не дивак, — відповів містер Чітлінг. — А ви що скажете, Фейгіне?
— Ти, дорогесенький, дуже розумний хлопчина, — мовив Фейгін, поплескавши його по плечу і підморгнувши іншим учням.
— А містер Крекіт справді важлива особа? Правда, Фейгіне? — запитав Том.
— Та певно ж, дорогесенький.
— І знайомство з ним — велика честь, чи не так? — провадив Том.
— Справедливі слова, дорогесенький. А на хлопців ти не зважай: їх просто завидки беруть, що з ними він не водиться.