— Мені вас жаль! — схвильовано промовила Роза. — Серце крається слухати вас.
— Хай благословить вас господь за вашу доброту! — озвалася дівчина. — Якби ви знали, як я часом караюся, ви б і справді пожаліли мене. Я втекла крадькома; мене вб'ють, коли дізнаються, що я була тут і переказала розмову, яку почула. Чи знаєте ви чоловіка на ім'я Монкс?
— Ні, — сказала Роза.
— А він вас знає, — мовила дівчина, — і знає, що ви живете тут. Я й знайшла вас тому, що підслухала, як він називав вашу адресу.
— Я ніколи навіть не чула цього імені, — сказала Роза.
— Виходить, нам він назвався не справжнім ім'ям, а вигаданим, — зауважила дівчина. — Я так і думала. Нещодавно — незабаром після тієї ночі, коли Олівера просунули через вікно у ваш будинок, намагаючись пограбувати вас, — я, запідозривши цього чоловіка, підслухала його розмову з Фейгіном у темній кімнаті, і з тієї розмови дізналася, що Монкс, ну, той чоловік, про якого я вас питала…
— Розумію, розумію, — перебила її Роза.
— … що Монкс, — провадила дівчина, — випадково побачив Олівера з нашими двома хлопцями того дня, як ми вперше втратили його, і відразу впізнав у ньому саме ту дитину, яку розшукував, хоч я й не збагну навіщо. Вони домовилися з Фейгіном, що той одержить якісь гроші, якщо поверне до себе Олівера; а ще більше йому перепаде, якщо він зробить з хлопця злодія, а саме цього Монкс домагається для якоїсь своєї мети.
— Для якої? — спитала Роза.
— Я й сама хотіла довідатись, та він помітив мою тінь на стіні, коли я підслуховувала, — сказала дівчина, — і не кожен на моєму місці зміг би вислизнути звідти непоміченим, а от мені вдалося. Відтоді я не бачила його до минулого вечора..
— А що ж сталось учора?
— Зараз я розповім вам, леді. Вчора увечері він прийшов знову. І знову вони піднялися на горішній поверх, а я, закутавшись так, щоб тінь моя не зрадила мене, підкралася до дверей. Перші Монксові слова, які я почула, були: «Отже, єдині докази походження хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що здобула їх від його матері, гниє в домовині». Вони зареготали й почали балакати про те, як йому пощастило все це облагодить. Далі Монкс заговорив про хлопця і, розпалившись, кричав, що, хоча він і прибрав до рук гроші чортеняти, його б більше влаштував інший кінець, — ото, мовляв, була б утіха, якби йому вдалося поглумитися над чванливим батьківським заповітом і провести хлопця по всіх лондонських тюрмах, а потім спровадити на шибеницю за який-небудь тяжкий злочин; це любісінько міг би зробити Фейгін, попереду ще й на ньому нажившись.
— Що ж це таке?! — вигукнула Роза.
— Чистісінька правда, леді, дарма що кажу це я, — відповіла дівчина. — Далі він казав, — пересипаючи свою річ лайкою, звичною для мого вуха, але незнайомою для вас, — що якби він міг задовольнити свою ненависть і вкоротити хлопцеві віку, не ризикуючи власною головою, то анітрохи не вагався б; але цього зробити не можна, тому він буде насторожі, пильнуватиме за кожним його кроком, і оскільки він знає про його походження і життя, то може легко зробити хлопцеві ще якусь капость. «Одне слово, Фейгіне, — сказав він, — ви хоча й хитрий єврей, а ніколи ще не розставляли тенета, які я сплету для свого братика Олівера».
— То він його брат?! — скрикнула Роза.
— Так він сказав, — відповіла Ненсі, сторожко роззирнувшись навкруги, як робила раз у раз під час розмови, бо їй скрізь ввижався Сайкс. — Слухайте-но далі. Заговоривши про вас і про ту другу пані, він сказав, що господь бог чи диявол постарались як навмисне, щоб Олівер потрапив саме у ваші руки, а потім, регочучи, додав, що в цьому є і певна втіха — ви, мовляв, віддали б тисячі, а то й сотні тисяч фунтів, якби їх мали, аби тільки довідатись, хто цей ваший двоногий песик.
— І ви запевняєте, що він сказав це серйозно? — запитала, сполотнівши, Роза.
— Він говорив з відвертою злістю, — похитавши головою, відповіла дівчина, — він не з тих, хто жартує, коли в ньому закипає ненависть. Я знаю багато людей, що роблять і гірші речі; та мені краще десять разів вислухати їх, ніж один раз цього Монкса. Однак уже пізно, я мушу повернутись додому, щоб не викликати підозри, куди й чого я ходила. Мені треба додому.
— А що ж робити мені? — спитала Роза. — Без вас я не зможу скористатися з того, що ви розповіли. Вам треба додому! Але навіщо вам вертатись до товаришів, яких ви змалювали такими жахливими фарбами? Досить тільки вам повторити свою розповідь одному джентльменові, якого я миттю можу покликати з сусідньої кімнати, як вас негайно — не мице і півгодини — відвезуть у безпечне місце.