— Тоді, — помовчавши, сказала Роза, — чи не взяли б ви у мене трохи грошей, на які могли б чесно жити, принаймні до нашої наступної зустрічі?
— Жодного пенні! — махнувши рукою, одказала дівчина.
— Не замикайте від мене серця, не відмовляйтесь так уперто від моєї допомоги, — лагідно мовила Роза, підступаючи до неї. — Я щиро хочу зробити для вас якусь послугу.
— Ви зробили б мені найкращу послугу, — відповіла дівчина, заламавши руки, — якби позбавили мене життя отут, на місці. Ніколи ще не почувала я такого жалю, як сьогодні, думаючи про те, хто я така; 'і було б гарно бодай умерти не в тім пеклі, в якому я живу. Хай благословить вас господь, добра пані, й пошле вам стільки щастя, скільки ганьби я накликала на себе.
З цими словами нещасна заридала й пішла геть, а Роза Мейлі, приголомшена дивним побаченням, схожим скоріше на скороминуще сновидіння, ніж на реальну дійсність, опустилась на крісло, силкуючись дати лад своїм думкам.
Розділ XLI,
який містить нові відкриття й показує, що несподіванки, як і біди, ніколи не ходять поодинці
Скрутне становище, в якому опинилась Роза, було для неї справжнім випробуванням. Вона відчувала нестерпне, жагуче бажання розкрити таємницю Оліверового походження і водночас не могла порушити обіцянки — не розголошувати того, що нещасна жінка, з якою вона щойно розмовляла, довірила їй, як юній і чистій дівчині. Слова й поведінка Ненсі зворушили серце Рози Мейлі, і тепер любов до її вихованця злилась з іншим почуттям, таким же щирим і палким, — з бажанням напровадити знедолену людину на путь покаяння й вселити в неї надію.
Вони мали пробути у Лондоні лише три дні, а потім на кілька тижнів поїхати на далекий морський курорт. Була північ — уже минув їхній перший день у столиці. На що їй зважитись? Що можна вдіяти за сорок вісім годин? Або як відкласти подорож, не викликаючи підозри?
Містер Лосберн ще гостював у них і мав залишитися до їхнього від'їзду, але Роза добре знала запальну вдачу цього вельмиповажного джентльмена і могла досить виразно уявити, як він вибухне гнівом проти особи, що викрала Олівера, — тому вона розуміла, що розкрити йому свою таємницю можна тільки тоді, коли її заступництво за Ненсі підтримає якась інша, гідна довіри людина. Ці міркування змушували її бути дуже обережною й обачною і критися від місіс Мейлі, бо та, звичайно, тут-таки кинулась би радитись із шановним доктором. З тих самих причин вона не наважувалась звернутися до когось за юридичною порадою, навіть якби й знала, як це робиться. У Рози майнула була думка шукати допомоги в Гаррі, та в пам'яті виник спогад про їхню останню зустріч, і їй здалося негідним просити його приїхати, коли він, може статися, — від такого припущення на очі їй навернулися сльози, — уже й думати про неї забув і живе собі щасливо та весело.
Збентежена цими думками, Роза цілу ніч не склепила очей, вона схилялась то до одного плану, то до іншого, а потім, знайшовши доводи проти кожного з них, відкинула геть усі. Вранці, знову добре все обміркувавши і не побачивши іншої ради, Роза вирішила звернутись до Гаррі.
«Якщо йому важко буде повернутися сюди, — казала вона собі, — то як же болісно буде мені! Але, можливо, він і не приїде, а відповість листом; а коли й приїде, те старанно уникатиме зустрічі зі мною, — міг же він так повестися перед самим своїм від'їздом! Я аж ніяк не сподівалася, що він на це здатний. А втім, так воно краще для нас обох».
Тут рука її впустила перо, і Роза відвернулась, наче не хотіла, щоб папір, який мав передати Гаррі її прохання, став свідком її сліз.
Вона встигла разів із п'ятдесят узятися за перо й знову покласти його, і все ще обмірковувала перший рядок, не написавши й досі жодного слова, коли до кімнати раптом забіг Олівер, що ходив гуляти під охороною містера Джайлза. Він був такий збентежений, наче з ним сталося якесь нове лихо.
— Чого це ти такий збуджений? — спитала Роза, підводячись і ступаючи йому назустріч.
— Не знаю, з чого й почати. Аж дух забиває… — відповів хлопець. — Боже мій! Нарешті я побачив його, тепер ви переконаєтесь, що я казав щиру правду.
— Я завжди вірила тобі, — заспокоїла його Роза. — Але що з тобою сталося? Про кого ти говориш?
— Я бачив джентльмена… — відповів Олівер, насилу вимовляючи слова, — того джентльмена, що був такий добрий до мене, — містера Браунлоу, про якого я вам так часто казав.