— Чудовий вечір, сер, але, як на цю пору року, надто холодний, — сказав Фейгін, потираючи руки. — Я бачу, сер, ви здалека йдете.
— А як ви здогадалися? — спитав Ной Клейпол.
— У нас в Лондоні немає стільки пороху, — відповів Фейгін, показуючи на черевики Ноя і його супутниці та на їхні клунки.
— Ну й проноза ж ви, одначе, — здивувався Ной. — Ха! Ха! Ха! Ти тільки послухай, Шарлотто.
— Аякже. В цьому місті, дорогесенький, хоч-не-хоч, а мусиш бути пронозою, — обізвався Фейгін, по-змовницьки стишивши голос майже до шепоту. — Що правда, то правда.
За останнім зауваженням Фейгін постукав себе збоку по носі вказівним пальцем правої руки. Ной спробував повторити жест старого, хоча й не дуже вдало, бо ніс його виявився для цього трохи замалим. Проте Фейгін, здавалось, відгадав у зусиллях Ноя бажання показати свою повну згоду з висловленою думкою, тож він дуже привітно почав частувати Ноя напоєм, який тільки-но приніс Барні.
— Добряче питво, — зауважив містер Клейпол, облизуючи губи.
— Якщо ви, дорогесенький, хочете пити його щодня, — сказав Фейгін, — треба обчищати каси крамниць, кишені, жіночі ридикюлі, будинки, поштові карети, банки…
Почувши повторення своїх власних слів, містер Клейпол відкинувся на спинку стільця й перевів погляд з Фей-гіна на Шарлотту з виразом смертельного жаху на зблідлому лиці.
— Не бійся мене, друже, — сказав Фейгін, ближче присовуючи свого стільця, — Твоє щастя, що я, а не хтось інший ненароком почув вашу розмову. Хе-хе-хе! Твоє щастя, що то був я.
— Я не крав їх, — промимрив Ной; він уже не випростував ноги, як годилося б незалежному джентльменові, а скулився й підібрав їх якнайдалі під стілець. — Це її робота. Гроші й тепер у тебе, правда, Шарлотто?
— Байдуже, в кого вони тепер або хто їх украв, дорогесенький, — запевнив його Фейгін, кинувши, однак, яструбиний погляд на дівчину та на обидва клунки. — Я й сам із таких, а тому ти припав мені до вподоби.
— З яких? — спитав містер Клейпол, помалу отямлюючись.
— Промишляю тим самим, — пояснив Фейгін, — як і всі в цьому будинку. Ви потрапили якраз куди треба, і тут вам ніщо не загрожує. Та ви в усьому Лондоні не знайдете надійнішого притулку, ніж «Каліки», — для тих, звісно, хто мені подобається. А ви обоє припали мені до серця — ти і ця молодичка, тож заспокойтесь, кажу вам, нема чого мене боятися.
На душі в Ноя Клейпола, може, й стало спокійніше після таких запевнень, тільки про тіло його аж ніяк не можна було цього сказати: він совався на стільці й корчився, прибираючи різні недоладні пози, і перелякано й недовірливо поглядав на свого нового друга.
— Я скажу навіть більше, — провадив Фейгін, який уже встиг підбадьорити дівчину, нашіптуючи їй якісь приязні слова й дружньо киваючи. — У мене в друзяка, який, здається мені, міг би допомогти здійснити твоє палке бажання і наставити тебе на путь істинну, а тоді ти вибереш собі дільце, що припаде тобі найбільше до смаку, а згодом навчишся і дечого іншого.
__ Ви наче й справді не жартуєте, — озвався Ной.
— Яка мені вигода жартувати? — знизавши плечима, відмовив Фейгін. — Ось що: ходім-но у другу кімнату — я маю дещо сказати тобі віч-на-віч.
— А чого це нам завдавати собі клопоту? — зауважив Ной, помалу висунувши ноги з-під стільця. — Хай вона тим часом віднесе наші речі нагору. Шарлотто, бери-но клунки і гайда звідси!
Наказ цей, відданий дуже поважним тоном, було виконано без будь-яких заперечень; Шарлотта квапливо схопила клунки й пішла, а Ной, придержавши двері, простежив за нею поглядом.
— Ну як я її вимуштрував, га? — повертаючись до свого місця, спитав він так, ніби йшлося про приборкання дикого звіра.
— Куди вже краще, — відказав Фейгін, поплескуючи його по плечу. — Ти, дорогесенький мій, просто геній.
— Мабуть, що й так, бо інакше я не сидів би зараз тут перед вами, — відповів Ной. — Але не гайте даремно часу, вона от-от повернеться.
— То що ти скажеш на мою пропозицію? — спитав Фейгін. — Пристанеш до мого друга, якщо він тобі сподобається?
— А він добре знається на цьому ділі? Бо це дуже важливо, — відповів Ной, підморгуючи своїм маленьким оком,
— Він усьому голова, має під рукою велику ватагу; з ним вершки нашої професії.
— Справжні городяни? — спитав містер Клейпол.
— Серед них немає жодного провінціала, і, думаю, він не взяв би тебе, навіть на мою пораду, якби саме тепер не мав великої потреби в помічниках.
— Доведеться, мабуть, віддати йому ось це? — спитав Ной, ляснувши долонею по кишені штанів.