— Ха-ха! — зареготав юний Бейтс. — Ну й побавиться він, Фейгіне, — еге? Спритний знайде, чим допекти їм. Правду я кажу?
— Ще б пак! — вигукнув Фейгін. — Він їм хіба ж так допече.
— Атож, будьте певні, що допече, — повторив Чарлі, потираючи руки.
— Я ніби бачу його оце перед собою, — мовив старий, спрямовуючи погляд на свого учня.
— І я теж! — вигукнув Чарлі Бейтс. — Ха-ха-ха! І я теж. Я усе це ніби навіч бачу, слово честі, бачу, Фейгіне. От чудасія! Справжнісінька чудасія! Вся ота братія в перуках напускає на себе поважний вигляд, а Джек Докінс запросто звертається до них — так спокійнісінько, начебто він рідний син судді, — і виголошує післяобідній спіч — ха-ха-ха!
Містер Фейгін так майстерно забив баки своєму юному другові, що Чарлі Бейтс, який спочатку був схильний вважати заарештованого Пройду жертвою, тепер дивився на нього як на головну дійову особу у вкрай кумедній виставі, і йому не терпілося, щоб настав час, коли його давній приятель матиме таку добру нагоду розкрити свої здібності.
— Нам, одначе, треба б розвідати, як там тепер йому ведеться, — сказав Фейгін. — Тільки ж яким чином?.. Дайте-но я поміркую.
— Може, мені піти? — запропонував Чарлі.
— Нізащо в світі, — відказав Фейгін. — Ти, мабуть, несповна розуму, дорогесенький, чи й зовсім утратив його, коли хочеш піти туди, де… Ні, Чарлі, ні. Досить і однієї втрати.
— Ви ж самі, я гадаю, не збираєтесь іти? — сказав Чарлі, хитро підморгуючи.
— Це було б не зовсім зручно, — похитавши головою, відповів Фейгін.
— Тоді чом би вам не послати цього новачка? — запитав юний Бейтс, поклавши руку на Ноєве плече. — Його ніхто не знає.
— Що ж, можна, коли він нічого не має проти… — відповів Фейгін.
— Проти? — перепитав Чарлі. — А що він може мати проти?
— Та нічого, дорогесенький, — сказав Фейгін, обертаючись до містера Болтера, — нічогісінько.
— Е, ні, так діла не буде, — похитав головою Ной і з переляку позадкував до дверей. — Ні, ні — красненько дякую. Тільки це не моє діло.
— А яке його діло, Фейгіне? — поцікавився юний Бейтс, зневажливо оглядаючи довготелесу постать Ноя. — Накивати п'ятами, коли пахне смаленим, і жерти донесхочу, коли все гаразд? Отаке його діло?
— Та яким би воно не було, — різко відказав містер Болтер, — а ви, юначе, вільностей зі старшими собі не дозволяйте, бо це вам так не минеться.
У відповідь на цю промовисту погрозу юний Бейтс вибухнув таким реготом, що минуло кілька хвилин, перш ніж Фейгін зміг докинути слово. Він пояснив, що поява містера Болтера в поліційній управі не може бути небезпечною, оскільки ні звіт про його невеличку витівку, ні опис його прикмет ще не дійшли до столиці, і, найімовірніше, ніхто й не підозрює, що він ховається тут, а тому, перевдягнувшись як слід, він без найменшого ризику може відвідати це місце, як і будь-яке інше в Лондоні, тим більше, що нікому й на думку не спаде, що він з власної доброї волі заявиться саме туди.
Переконаний почасти цими доказами, а ще більшою мірою пригнічений страхом перед Фейгіном, містер Болтер дуже знехотя нарешті згодився виконати доручення старого. За вказівками Фейгіна він тут-таки перебрався в каптан візника, короткі плисові штани і шкіряні краги — все це було у Фейгіна напохваті. Його також спорядили повстяним капелюхом, у який повстромлювали квитки для переїзду через заставу, і батогом. У такому вигляді він мав, прогулюючись, ніби незумисне забрести до суду, як це міг би зробити з цікавості якийсь сільський хлопець з Ковент-Гарденського ринку, а оскільки містер Болтер був досить-таки вайлуватий і незграбний, містер Фейгін не сумнівався, що він досконало зіграє свою роль.
Коли все було готове, Пою назвали прикмети, за якими він міг упізнати Спритного Пройду, і юний Бейтс провів його темними та звивистими манівцями махіже до самої Боу-стріт. Докладно розтлумачивши, де саме міститься поліційна управа, і давши численні вказівки, що йому слід іти прямо провулком, а далі, опинившись на подвір'ї, піднятися сходами до дверей праворуч і, входячи до зали засідань, зняти капелюха, — Чарлі Бейтс відпустив його, звелівши наддати ходи, а сам пообіцяв дочекатись його на цьому самому місці.
Ной Клейпол, або Моріс Болтер, — якщо це ім'я більш до вподоби читачеві, — скрупульозно дотримувався одержаних настанов, які були — завдяки досить-таки добрій обізнаності юного Бейтса з місцевістю — настільки точні, що він спромігся без будь-яких перешкод добутися до самої зали засідань, не звернувшись ні до кого з питаннями. Він опинився серед великої юрби людей, переважно жінок, що товпилися в брудній, задушливій кімнаті, у віддаленому кінці якої було відгороджене поручнями підвищення з лавою підсудних біля стіни ліворуч, кафедрою для свідків посередині та столом для суддів праворуч; це останнє страхітливе місце відокремлювалось перегородкою, що ховала суд від очей простих смертних і дозволяла простолюду уявляти собі (якщо він здатний на таке) правосуддя у всій його величі.