Діставшись до верхнього східця, Ной Клейпол ще не раз оглянувся, аби впевнитись, що за ним не стежать, і щодуху помчав до Фейгінової домівки.
Розділ XLVII
Фатальні наслідки
До світанку лишалося ще годин зо дві; восени цей час справедливо називають найглупішою порою ночі; вулиці тоді тихі й безлюдні, усі звуки немов завмерли, і навіть розпуста й бешкет порозходилися по домівках на відпочинок. О цій-от тихій, безгомінній порі Фейгін сидів у своєму лігві. Обличчя його було таке бліде й перекошене, а очі такі червоні, наче налиті кров'ю, що він скидався не на людину, а скоріш на потворний привид, який постав, розтривожений злим духом, прямо з домовини.
Він сидів, скоцюрбившись перед згаслим каміном, загорнувшись у стару подерту ковдру і втупивши очі в свічку, що догорала на столі поряд. Праву руку Фейгін тримав коло рота і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка.
На підлозі, простягтись на матраці, міцно спав Ной Клейпол. Фейгін часом кидав на нього погляд, а потім знову втуплювався в свічку, обгорілий гніт якої перегнувся майже навпіл, а гарячий лій капотів на стіл, засвідчуючи тим, що думки старого десь далеко.
Так воно насправді й було. Досада з того, що зірвався так добре обміркований план; ненависть до дівчини, яка наважилася злигатися зі сторонніми; цілковита невіра в те, що вона відмовилася видати його; гірке розчарування, що втрачено нагоду помститися Сайксові; страх перед викриттям, розоренням, смертю — все це розпалювало в ньому шалену лють. Чорні думки кружляли, мов вихор, у Фейгіновій голові, а в душі його тим часом народжувалися найжахливіші заміри.
Він сидів, не змінюючи пози і начебто не помічаючи, як збігає час, доки його сторожке вухо не вловило звуків ходи на вулиці.
— Нарешті, — пробурмотів він, проводячи долонею по гарячих, пересохлих губах. — Нарешті!
Тихо задзеленчав дзвоник. Старий безгучно піднявся сходами до дверей і незабаром повернувся в супроводі закутаного по саме підборіддя чоловіка, що ніс під пахвою клунок. Чоловік сів на стілець і скинув плащ — Фейгіновим очам відкрилася кремезна постать Сайкса.
— На, бери, — сказав грабіжник, поклавши клунок на стіл, — і подбай про те, щоб якомога більше за нього виручити. Немало було клопоту, щоб добути його, — я сподівався прийти сюди на три години раніше.
Фейгін узяв клунок, замкнув у шафу й знову сів на своє місце. Він не вимовив ні слова, але ні на мить не спускав очей з грабіжника; а тепер, коли вони сиділи один проти одного, лицем до лиця, він ще пильніше подивився на нього. Губи Фейгіна так сіпались, а обличчя так спотворилося від хвилювання, яке охопило його, що грабіжник мимохіть відсунув свого стільця і з неприхованим жахом поглянув на старого.
— Що з тобою? — спитав Сайкс. — Чого це ти на мене вирячився?
Фейгін звів праву руку й погрозив тремтячим вказівним пальцем; але він був такий/збуджений, що втратив мову.
— Прокляття! — вигукнув Сайкс, стривожено намацуючи щось у себе на грудях. — Він сказився. Треба стерегтися.
— Ні, ні, — заспокоїв його Фейгін, здобувшись на голос. — Це не тебе стосується, Білле… Проти тебе… я нічого не маю.
— Нічого не маєш! Он як! — вигукнув Сайкс, похмуро дивлячись на нього й наче ненавмисне перекладаючи пістолета з однієї кишені до другої, зручнішої. — Комусь із нас пощастило. Тільки кому — не має значення.
— Я зараз таке скажу тобі, Білле, — почав Фейгін, присуваючи свого стільця ближче до нього, — від чого ти почуватимеш себе гірше, ніж я.
— Невже? — недовірливо спитав грабіжник. — То кажи ж! І хутчій, бо Ненсі подумає, що я пропав.
— «Пропав»! — скрикнув Фейгін. — Вона вважає, що це діло певне.
Сайкс збентежено поглянув йому в очі і, не знайшовши в них відповіді, схопив його величезною своєю лапою за комір і щосили трусонув.
— Та не тягни ж! — вигукнув він. — А то я з тебе душу виб'ю! Розтули вже рота й скажи просто і ясно, що ти там знаєш. Ну ж бо, собако паршивий, викладай усе мерщій!.
— Припустімо, що хлопчина, який лежить отам… — почав Фейгін.
Сайкс глянув у той бік, де спав Ной, ніби раніше не помітив його.
— Ну, — сказав він, знов обертаючись до Фейгіна.