— А чом ні? — поквапливо спитав Монкс.
— Тому що ви все це добре знаєте.
— Я?!
— Не заперечуйте, це ні до чого, — сказав містер Браунлоу. — Зараз ви побачите, що мені відомо ще багато дечого іншого.
— Ви… ви не маєте ніяких доказів проти мене, — затинаючись, мовив Монкс. — Ви не зможете нічого довести.
— Побачимо, — відповів старий джентльмен, кинувши на нього допитливий погляд. — Я згубив хлопця з очей і, хоч як шукав його, не міг знайти. Ваша мати вже померла, і я знав, що тільки ви можете з'ясувати мені таємницю, якщо тільки її взагалі можна з'ясувати; отож, коли до мене дійшли чутки, що ви живете в своєму маєтку у Вест-Індії, — куди, як вам добре відомо, ви поїхали після смерті матері, рятуючись від наслідків вашого розпусного життя, — я вирушив у дорогу. Виявилося, що за кілька місяців перед тим ви виїхали і були, як я чув, десь у Лондоні, але ніхто не міг сказати, де саме. Я повернувся до Англії. Агенти, що вели ваші справи, теж не знали вашої адреси. Вони розповіли мені, що ви з'являлися й зникали так само таємниче, як робили це завпеди: то вас бачили щодня, а то ви пропадали на цілі місяці, відвідуючи, напевно, ті самі кубла й обертаючись серед тих самих лихих людей, як і тоді, коли ще були зухвалим, непокірним підлітком. Я надокучав вашим агентам новими й новими запитаннями. Я виходив уздовж і впоперек усе місто, вдень і вночі, та все марно: до нашої зустрічі дві години тому мені ніяк не щастило вас побачити.
— Ну, ось тепер ви мене бачите, — мовив Монкс зухвало, вставши зі стільця. — То й що? Ошуканство і грабунок — гучні слова! По-вашому, їх можна виправдати уявною подібністю якогось чортеняти з мазаниною, якою розважався мій покійний батечко? Брат! Ви ж навіть не знаєте, чи була в тієї чутливої парочки дитина. Навіть цього ви не знаєте.
— Не знав, — відповів містер Браунлоу, теж підводячись, — але за останні два тижні я про все довідався. У вас справді є брат — ви про це знаєте, знаєте його і в лице. Був і заповіт, але ваша мати знищила його і, вмираючи, відкрила вам таємницю й пов'язані з нею вигоди. Заповіт було складено на користь дитини, що мала народитися від того безрадісного кохання; дитина справді народилася, і коли ви випадково побачили хлопця, ця схожість з вашим батьком збудила у вас перші підозри. Ви поїхали туди, де хлопець народився. Там знайшлися докази, — їх довгі роки приховували, — докази його походження та спорідненості з вами. Ви їх знищили, і тепер, як ви висловилися в розмові з вашим спільником-євреєм, «єдиний доказ походження хлопця лежить на дні річки, а стара відьма, що одержала цей доказ від його матері, гниє в домовині». Негідний син, боягуз, брехун! Ви, що радитеся ночами по темних закапелках із злодіями та вбивцями; ви, чиї інтриги й крутійство спричинилися до насильницької смерті жінки, яка варта мільйонів подібних до вас; ви, що з самої колиски були горем і болем рідного батька; ви, в чиєму серці визрівали всі згубні пристрасті, пороки, розпуста, які зрештою знайшли вихід в огидній хворобі, що зробила ваше обличчя відображенням вашої душі, — невже ви, Едварде Ліфорд, усе ще зважуєтесь суперечити мені?
— Ні, ні, ні! — пробелькотів негідник, приголомшений цими звинуваченнями.
— Мені відоме кожне слово! — вигукнув старий джентльмен. — Кожне слово, яким ви обмінялися з тим мерзотником. Тіні на стінах підслухали ваші перешепти й переказали їх мені. Вигляд нещасної, зацькованої дитини вплинув навіть на порочну істоту, вдихнувши в неї мужність і доброчесність. Сталося вбивство, до якого ви причетні якщо не фізично, то морально…
— Ні, ні, — перебив його Монкс. — Я… я нічого про це не знаю! Я саме йшов довідатись, чи правдиві чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав, через що воно сталося, — думав, то була звичайна сварка.
— Сталося воно через те, що частину ваших таємниць викрито, — промовив містер Браунлоу. — Чи згодні ви розкрити решту?
— Так, згоден.
— І ви підпишете своє правдиве зізнання і повторите його при свідках?