Выбрать главу

— І ми знаємо ще більше, — провадила перша. — Саллі часто розповідала нам, що молода мати сказала: коли їй стало погано, вона, передчуваючи, що їй не жити на світі, вирушила в дорогу, щоб померти біля могили батька своєї дитини.

— Може, ви бажаєте побачити самого лихваря? — запитав містер Грімвіг, роблячи крок до дверей.

— Ні, — відповіла місіс Бамбл. — Якщо він, — вона вказала на Монкса, — підібгав хвоста і признався — а я бачу, що це так, — а ви перебрали всіх цих старих відьом і натрапили на тих, кого вам було треба, то мені нема чого більше сказати. Я й справді продала ці речі, і вони тепер у такому місці, звідки ви їх ніколи не здобудете. Що далі?

— Нічого, — сказав містер Браунлоу. — Нам залишається тільки подбати, щоб обоє ви ніколи не займали ніяких громадських посад. Можете йти.

— Сподіваюся, — мовив містер Бамбл, сумовито озираючи присутніх, після того як містер Грімвіг вивів з кімнати двох старих жінок, — сподіваюся, що ця дріб'язкова нещаслива приключка не позбавить мене парафіяльної посади.

— Звичайно, позбавить, — відповів містер Браунлоу. — Раджу вам змиритися з цим і подякувати долі за те, що відбулися так дешево.

— Але ж усе це сталося через місіс Бамбл. Це вона таке вкоїла, — наполягав містер Бамбл, спочатку озирнувшись, щоб переконатись, що його краща половина вийшла з кімнати.

— Це вас не виправдує, — заперечив містер Браунлоу. — Речі ці знищено у вашій присутності, і з точки зору закону ви винні більше, ніж ваша дружина, бо закон вважає, що вона діє за вашими настановами.

— Якщо закон так вважає, — сказав містер Бамбл, спересердя жмакаючи обома руками свого капелюха, — то закон просто осел, йолоп. Якщо це точка зору закону, то, значить, він не був жонатий, і найгірше, що я можу йому побажати, це щоб досвід розкрив йому очі, так, власний досвід.

Повторивши з притиском останні слова, містер Бамбл щільно насунув собі на голову капелюха і, заклавши руки в кишені, вийшов слідом за своєю благовірною.

— А тепер, юна леді, — сказав містер Браунлоу, звертаючись до Рози, — дайте мені вашу руку. І не тремтіть так. Вам нема чого боятися. Тож без страху вислухайте Ті останні кілька слів, які нам лишилося сказати.

— Якщо ці слова — не знаю, як це може бути, — але Якщо ці слова мають якесь відношення до мене, — сказала роза, — то, прошу вас, відкладіть їх до іншого разу. Зараз я не маю ні сил, ні мужності, щоб їх вислухати.

— Ні, — заперечив старий джентльмен, беручи її під руку, — я певен, що вам вистачить твердості духу. Чи ви знаєте цю юну леді, сер?

— Знаю, — відповів Монкс.

— Я ніколи вас не бачила, — сказала Роза ледь чутним голосом.

— А я вас бачив не раз, — мовив Монкс.

— У батька бідолашної Агнеси було дві дочки, — сказав містер Браунлоу. — Що сталося з другою, яка була ще маленькою дівчинкою?

— Цю дівчинку, — відповів Монкс, — коли її батько помер у чужому місті під чужим прізвищем, не залишивши ані листа, ні записної книжки, ні клаптика паперу, які допомогли б розшукати його друзів чи родичів, цю дівчинку взяла в прийми вбога селянська родина.

— Розповідайте далі, — сказав містер Браунлоу, даючи знак місіс Мейлі підійти ближче. — Розповідайте.

— Ви не змогли знайти те місце, куди сховалася ця сім'я, — провадив Монкс, — але там, де зазнає невдачі дружба, ненависть часом знаходить дорогу. Цілий рік моя мати нишпорила по всій країні і зрештою відшукала це місце і знайшла дівчинку.

— І що ж, вона взяла її до себе?

— Ні. Селяни ці були дуже бідні і незабаром почали жалкувати — принаймні чоловік, — що обтяжили себе добродійництвом; тож моя мати залишила у них дівчинку і дала їм трохи грошей, яких не вистачило б надовго, й обіцяла вислати ще, хоч і не збиралася висилати. Проте вона не покладалася на те, що рано чи пізно ці вбогі й невдоволені своїм добродійницьким вчинком люди зненавиділи б приймачку, і розповіла їм про те, якою ганьбою вкрила себе її старша сестра, прикрасивши свою розповіді доречними, на її думку, вигадками. Мати моя просила щ стежити за дівчинкою, бо в неї в крові буцімто порочні нахили, адже вона, мовляв, позашлюбна дитина і рано чи пізно пуститься берега. Обставини підтверджували її слова, тож ці люди повірили, і для дитини почалося таке життя, що навіть ми з матір'ю не могли побажати їй гіршого, але випадково одна леді, вдова, яка жила на той час у Честері, побачила дівчинку, пожаліла її і взяла до себе. Мабуть, проти нас діяло якесь закляття, бо, всупереч усім нашим зусиллям, вона залишилась у цієї леді й зажила щасливо. Років два-три тому вона випала з мого поля зору, і лише кілька місяців тому я побачив її знову.