Нарешті, коли він позбивав собі кулаки, гатячи в масивні двері та стіни, до камери зайшли двоє тюремників; один ніс свічку, яку він вставив у залізний свічник, прибитий до стіни; другий притягнув матрац, щоб спати на ньому вночі, бо в'язня вже не можна було лишати самого.
Настала ніч — темна, похмура, мовчазна ніч. Інші люди, яким не спиться, з радістю прислухаються до бою дзиґарів на дзвіниці, бо цей бій говорить їм про життя і те, що настане новий день. Він же слухав його з розпукою. В кожному ударі металевого дзвона йому вчувався один глибокий глухий звук: смерть! Що йому бадьорий шум і гам веселого ранку, які долинали крізь грубезні стіни навіть сюди? Це було те саме похоронне подзвіння, яке нагадувало йому про смерть і водночас глузувало з нього. День минув. День? Не було ніякого дня; він минув відразу, тільки-но наставши, — І знову прийшла ніч, ніч така довга і водночас така коротка: довга в своїй страшній тиші і коротка в своїх швидкоплинних годинах. Часом він лютував і проклинав бога, часом завивав і рвав на собі волосся. До нього прийшли його побожні одновірці, хотіли з ним помолитися, але він прогнав їх з прокльонами. Вони відновили свої благочестиві зусилля, але він накинувся на них з кулаками.
Суботній вечір. Йому лишилося жити тільки одну ніч. І коли він думав над цим, настав світанок — неділя.
Тільки надвечір цього останнього страшного дня в його нерозкаяній душі з'явилось ясне усвідомлення того, що він безпомічний і безпорадний. Не тому, що досі він плекав якусь певну надію на помилування, а тому, що не міг уявити собі близьку смерть як щось цілком імовірне. Він майже не розмовляв з двома тюремниками, які сторожили його по черзі, вони теж не робили спроб привернути його увагу. Досі він сидів наче в забутті, хоч і з розплющеними очима. Тепер він схоплювався щохвилини і, задихаючись, розчервонілий, починав гасати по камері в нападі такого страху й люті, що навіть вони, звиклі до такого видовища, сахалися від нього з жахом. Зрештою, мордований своїм нечистим сумлінням, він став такий страшний, що один тюремник не міг сидіти з ним віч-на-віч, і тепер вони сторожили його вдвох.
Він скулився на своєму кам'яному ложі і став думати про своє минуле. Того дня, коли його схопили, юрба кидала в нього чим попало і хтось влучив йому в голову; тепер вона була обв'язана полотняними бинтами. Руді патли звисали на біле, як крейда, обличчя, обідрана борода скуйовдилась, очі палахкотіли страшним вогнем, давно не мита шкіра облупилася від гарячки. Восьма… дев'ята… десята… Якщо це не підстроєно, щоб залякати його, і якщо години справді минають так швидко, наступаючи одна одній на п'яти, то де буде він, коли стрілка обійде циферблат? Одинадцята! Годинник пробив її, перш ніж завмерла луна від десятої. О восьмій він буде єдиним плакальником у власній похоронній процесії. А об одинадцятій…
Страшні мури Ньюгетської в'язниці, які приховували стільки страждань і стільки невимовних мук не тільки від очей, але — занадто часто й занадто довго — й від думок людських, ніколи ще не бачили такого жахливого видовища.
Поодинокі перехожі, які сповільнювали ходу біля цих мурів і питали себе, що робить смертник, якого мають завтра повісити, забули б тієї ночі про сон, якби його побачили.
З раннього вечора й мало не до півночі люди по двоє, по троє підходили до брами в'язниці й занепокоєно питали, чи не відкладено часом смертну кару. Діставши заперечну відповідь, вони поспішали поділитися приємною звісткою з гуртками цікавих, які збиралися на вулиці й показували одне одному двері, з яких він має вийти, і місце, де буде споруджено ешафот, а потім, неохоче відходячи, озиралися, щоб уявити собі завтрашню страту. Поступово вони розійшлися, і протягом години після півночі вулиця була безлюдна і темна.
Місце перед в'язницею вже розчистили, вулицю перегородили міцними, пофарбованими в чорне бар'єрами, які мали стримувати тиск юрби, коли перед хвірткою з'явилися містер Браунлоу й Олівер і показали дозвіл на побачення із смертником, підписаний одним із шеріфів. Їх відразу впустили до сторожки.
— І цей юний джентльмен теж піде з вами, сер? — запитав тюремник, що мав їх супроводити. — Таке видовище не для дітей.
— Ви кажете правду, мій друже, — відмовив містер Браунлоу, — але справа, заради якої я прийшов сюди, безпосередньо стосується цього хлопчика; а оскільки він бачив засудженого в розквіті його злочинної діяльності, то, я вважаю, йому буде корисно побачити його тепер, навіть коли це трохи злякає і завдасть душевного болю.
Цими кількома словами вони обмінялися, одійшовши вбік, щоб Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на хлопця, відчинив ще одні ворота, проти тих, крізь які вони зайшли, і повів їх темними покрученими переходами до камер.