— Ось тут, — сказав він, зупиняючись у похмурому коридорі, де двоє робітників щось майстрували в глибокому мовчанні, — ось тут він має пройти. А якщо ви зазирнете сюди, то побачите двері, з яких він вийде.
Він завів їх до кухні, вимощеної кам'яними плитами, заставленої мідними казанами — варити їжу для в'язнів, і показав двері. Над дверима було заґратоване віконце, крізь яке чулися чоловічі голоси, стукіт молотків, гуркіт дощок. Там споруджували ешафот.
Потім вони минули кілька залізних воріт, які ключарі |відмикали зсередини, вийшли на подвір'я, піднялися вузькими сходами і вступили у вузький коридор з рядом залізних дверей по ліву руку. Давши їм знак зупинитися, ключар постукав у одну з них в'язкою своїх ключів. Обидва сторожі, пошепотівшися з ключарем, вийшли в коридор, Дотягуючись і, з усього видно, радіючи перепочинкові, і знаком запросили відвідувачів зайти за тюремником у камеру. Вони зайшли.
Засуджений сидів на своєму ложі, погойдуючися з боку р бік; лице його нагадувало швидше морду спійманого звіра, ніж людське обличчя. Думками він, очевидно, був десь у минулому, безупинно щось мимрив, не помічаючи відвідувачів або вважаючи їх дійовими особами своїх марень.
— Молодець, Чарлі… славно впорав… — бурмотів він. — Олівер теж… Ха-ха-ха!.. Олівер теж… він тепер справжній джентльмен… справжній… відведіть хлопця спати!
Тюремник узяв Олівера за руку й, шепнувши йому, що нема чого боятися, мовчки дивився на в'язня.
— Відведіть його спати! — скрикнув Фейгін. — Ви чуєте мене чи ні? Він… він причина всього цього. Недарма я взяв гроші, щоб привчити його до… Ану, Білле, горлянку Болтерові… Не займай дівчини… Ріж Болтерові горлянку од вуха до вуха. Одпиляй йому голову!
— Фейгіне! — окликнув його тюремник.
— Це я! — вигукнув старий, знову прибираючи пози пильної уваги, яку зберігав під час суду. — Я стара людина, мілорде, дуже-дуже стара людина!
— Слухай-но, — сказав тюремник, кладучи йому руку на груди, щоб він не вставав. — До тебе прийшли люди, хочуть про щось запитати. Фейгіне, Фейгіне! Ти ж мужчина!
— Недовго мені бути мужчиною, — відповів той, підводячи очі, в яких не було нічого людського, крім люті й жаху. — Бийте їх усіх на смерть. Яке вони мають право мене мордувати!
Тільки тепер він побачив Олівера та містера Браунлоу і, забившися в найдальший куток свого сидіння, запитав, чого їм тут треба.
— Сиди смирно, — сказав тюремник, притримуючи його. — А тепер, добродію, питайте його, що хотіли спитати. Будь ласка, швидше, бо з кожною годиною він навісніє дедалі дужче.
— У вас є деякі папери, — сказав, підходячи до нього, містер Браунлоу, — які віддав вам чоловік на ймення Монкс, щоб ви їх надійно сховали.
— Все це брехня, — відповів Фейгін. — У мене немає ніяких паперів, ніяких.
— Заради милосердного господа, — урочисто промовив містер Браунлоу, — не брешіть хоч тепер, коли ви стоїте на порозі смерті. Скажіть мені, де вони. Ви ж знаєте, що Сайкс помер, що Монкс признався, що використати ці папери — діло безнадійне. Де вони?
— Олівере! — гукнув Фейгін, киваючи хлопцю пальцем. — Ходи, ходи сюди! Я скажу тобі на вухо.
— Я не боюсь, — стиха мовив Олівер, випускаючи руку містера Браунлоу.
— Папери, — сказав Фейгін, притягаючи хлопця до себе, — папери в полотняній торбинці, а торбинка схована в дірці, видовбаній у комині великої кімнати, що нагорі. Я хочу поговорити з тобою, дорогесенький. Хочу поговорити з тобою.
— Гаразд, гаразд, — відповів Олівер. — Дозвольте, я прокажу молитву. Прошу вас! Дозвольте, я прокажу одну молитву. Станьте зі мною навколішки і прокажіть тільки одну молитву, а тоді будемо говорити до самого ранку.
— Надвір, надвір, — сказав на відповідь Фейгін, штовхаючи хлопця до дверей і безтямно дивлячись поверх його голови. — Скажи, що я заснув, — тобі вони повірять. Ти можеш мене вивести, якщо забереш із собою. Ну ж бо, ну ж бо!
— О боже, прости цьому нещасному! — скрикнув, заливаючись сльозами, хлопець.
— От і добре, от і добре, — сказав Фейгін. — Це нам на руку. Спочатку за ці двері. Якщо я тремтітиму й труситимусь, коли ми минатимемо шибеницю, ти на це не зважай, іди швидше далі. Ну, ну, ну!
— Вам більше нема про що його розпитувати, сер? — запитав тюремник.
— Ні, запитань у мене більше немає, — відповів містер Браунлоу. — Якби була надія, що ми зможемо привести його до тями…