— А все-таки гарна штука — смертна кара! Мертві не покаються. Мертві не вибовкають зайвого. Ні, для нашого ремесла вона конче потрібна! От і тепер: повісили всіх п'ятьох, і жоден уже не підкладе свиню, жоден не продасть!
Коли старий вимовив ці слова, його блискучі чорні очі, що доти дивились кудись у порожнечу, зупинились на обличчі Олівера й перехопили зачудований погляд хлопця. І хоч їхні очі зустрілися лише на мить, на якусь часточку секунди, старому вистачило цього, щоб зрозуміти, що за ним стежать. Він грюкнув вічком скриньки і, схопивши зі столу ніж для хліба, рвучко зірвався на ноги. Але при цьому він трусився всім тілом: Олівер, дарма що був переляканий на смерть, помітив, як тремтить у його руці ніж.
— Це що таке? — вигукнув старий. — Ти підглядаєш за мною? Чому не спиш? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, якщо тобі не набридло жити!
— Я більше не міг спати, сер, — боязко пояснив Олівер. — Даруйте, що потурбував вас, сер.
— Коли ти прокинувся? З годину тому? — допитувався старий, зловісно дивлячись на хлопчика.
— Та ні, що ви! — відповів Олівер.
— А ти не брешеш? — ще лютіше вигукнув старий, погрозливо подаючись уперед.
— Слово честі, я спав, сер, — щиро відказав Олівер. — Їй-богу, спав, сер.
— Ну, гаразд, гаразд, дорогесенький, — заспокійливо мовив Фейгін, раптом переходячи на свій звичайний приязний тон. Погравшись трохи ножем, він поклав його на стіл, мовби показуючи, що схопив його просто так, знічев'я. — Я ж знаю, що ти спав, дорогесенький. Просто хотів перевірити, чи ти не страхополох. А ти у нас сміливець. Ха-ха! Ти у нас сміливець, Олівере!
Старий, хихикаючи, потер руки, але тут-таки занепокоєно глянув на скриньку.
— А ти бачив ці гарненькі штучки, мій дорогесенький? — помовчавши, спитав він і поклав руку на скриньку.
— Бачив, сер, — відповів Олівер.
— А! — мовив єврей, помітно збліднувши. — Це… це мої речі, Олівере. Моє вбоге майно. Все, що я надбав на старість. Мене називають скнарою, дорогесенький. Тільки скнарою, а більше ніяк.
Олівер подумав, що цей старий джентльмен, певно, і справді скнара, якщо, маючи стільки годинників, мешкає в такому брудному закутку; але, вирішивши, що утримання Пройди та інших улюбленців обходиться, мабуть, недешево, він з повагою глянув на нього й попросив дозволу встати.
— Звісно, мій дорогесенький, звісно, — відповів старий джентльмен. — Отам у кутку, коло дверей, стоїть глечик з водою. Принеси його сюди, я дам тобі миску, і ти, дорогесенький, умиєшся.
Олівер підвівся, перейшов до дверей і нахилився за глечиком. Коли він обернувся, скринька вже зникла.
Тільки-но він помився і прибрав за собою, вихлюпнувши, за вказівкою старого, воду у вікно, повернувся Пройда в супроводі свого дуже спритного приятеля, якого напередодні ввечері Олівер бачив з люлькою в зубах, тепер його офіційно відрекомендували як Чарлі Бейтса. Вчотирьох вони сіли пити каву й снідати шинкою та гарячими булочками, що їх Пройда приніс у своєму капелюсі.
— Ну, — лукаво зиркнувши на Олівера, звернувся до Пройди старий, — сподіваюсь, дорогесенькі мої, ви добре попрацювали зранку?
— Не жаліючи рук, — відповів Пройда.
— І ніг, — докинув Чарлі Бейтс.
— Молодці, молодці! — похвалив старий. — Що ж ти приніс, Пройдо?
— Двоє гаманів, — відповів цей юний джентльмен.
— З підкладкою? — жваво поцікавився старий.
— Досить доброю, — відповів Пройда, витягаючи з кишені два гамани — зелений і червоний.
— Могли бути й важчі, — мовив старий, уважно оглянувши їхній вміст. — Але робота чиста, нічого не скажеш… Він у нас вправний майстер, правда ж, Олівере?
— Атож, сер, дуже вправний, — погодився Олівер.
Зачувши це, Чарлі Бейтс раптом вибухнув реготом, чим неабияк здивував Олівера, який не бачив тут нічого смішного.
— А ти що приніс, дорогесенький? — звернувся Фейгін до Чарлі Бейтса.
— Витирачки, — відповів юний Бейтс, дістаючи чотири кишенькові хустки.
— Що ж, — мовив старий, пильно оглядаючи їх, — гарні, дуже гарні. Але мітки ти вигаптував не зовсім добре, Чарлі, тож доведеться їх спороти. — Ми навчимо Олівера цієї справи. Хочеш навчитись, Олівере? Ха-ха-ха!
— Як ваша ласка, сер, — відповів Олівер.
— А ти хотів би шити носовики так само вправно, як Чарлі Бейтс, га, мій любий? — спитав єврей.
— Дуже хотів би, сер, якщо ви мене навчите, — сказав Олівер.
Юному Бейтсові ця відповідь чомусь знову видалася страшенно смішною, і він удруге зареготав; а що він саме ковтав каву, то від реготу вона пішла не в те горло і мало не задушила його передчасно.