— Ви хто такий?
Старий джентльмен здивовано показав на свою візитну картку.
— Полісмене! — вигукнув містер Фенг, зневажливо відкидаючи картку разом з газетою. — Що це за суб'єкт?
— Моє прізвище, сер, — поважно, як належить джентльмену, мовив старий джентльмен, — моє прізвище, сер, Браунлоу. Дозвольте і мені поцікавитись, як звуть суддю, що дозволяє собі, користуючись своїм високим становищем, завдавати незаслуженої, нічим не виправданої образи порядній людині. — Мовивши це, містер Браунлоу озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б міг відповісти на його запитання.
— Полісмене! — гаркнув містер Фенг, змітаючи газету зі столу. — В чому обвинувачується цей суб'єкт?
— Він ні в чому не обвинувачується, ваша честь, — відповів полісмен. — Він позиває цього хлопчика, ваша честь.
Його честь чудово це знав; але ж він не міг оминути такої слушної і до того ж цілком безпечної нагоди позбиткуватися з містера Браунлоу.
— Позиває хлопчика, он як? — перепитав містер Фенг, змірявши містера Браунлоу з голови до ніг зневажливим поглядом. — Приведіть його до присяги!
— Перше ніж присягати, я прошу дозволу сказати одне слово, — почав містер Браунлоу, — а саме: я б нізащо не повірив, якби не побачив на власні очі, що…
— Припніть язика, сер! — гримнув містер Фенг.
— Ні, я скажу, сер! — відповів старий джентльмен.
— Припніть язика, поки я не звелів виставити вас за двері! — вигукнув містер Фенг. — Ви нахаба! Як ви смієте грубіянити судді!
— Що-о? — скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.
— Приведіть його до присяги! — звелів Фенг писареві, — я не хочу більше чути жодного слова. До присяги його!
Містер Браунлоу був украй обурений, але, збагнувши, що тільки зашкодить хлопчикові, коли дасть волю своїм почуттям, він стримався і, не сперечаючись далі, дав присягу,
— Ну, — мовив Фенг, — у чому ж обвинувачують цього хлопчика? Що ви маєте сказати, сер?
— Я стояв коло книжкового рундука… — почав містер Браунлоу.
— Припніть язика, сер, — перебив його містер Фенг. — Полісмене! Де полісмен? Ага, ось він. Приведіть до присяги полісмена. Ну, полісмене, про що йдеться?
Полісмен з належною поштивістю доповів, як він затримав Олівера, як обшукав його й нічого не знайшов; а більше, мовляв, він нічого не знає.
— Свідки є? — спитав містер Фенг. — Немає, ваша честь, — відповів полісмен.
Містер Фенг кілька хвилин мовчав, а тоді, повернувшись до позивача, люто вибухнув:
— То скажете ви нарешті, чоловіче, в чому полягав ваша скарга, чи ні? Ви заприсягнули. Якщо ви відмовляєтеся давати свідчення, я покараю вас за неповагу до суду, я вам…
Чим він пригрозив старому джентльменові — невідомо, бо саме в цю мить на писаря й тюремника напав нестримний кашель і до того ж перший упустив на підлогу — ясна річ, ненароком — важенну книгу, внаслідок чого останніх слів неможливо було розібрати.
Врешті містер Браунлоу, якого суддя раз у раз перебивав і щохвилини ображав, спромігся-таки викласти суть справи, пояснивши, що за хлопчиком він побіг, власне, зопалу, бо той тікав; а тоді висловив надію, що в разі, коли хлопчика буде визнано винним — ні, не в злодійстві, а тільки в спільництві із злодіями, — то суддя призначить йому найм'якше покарання з усіх, передбачених законом.
— Йому й так уже дісталося, — сказав на закінчення старий джентльмен. — І боюся, — додав він з притиском, глянувши на суддю, — дуже боюся, що він занедужав.
— Аякже, аякже, ну, звісно! — глузливо посміхаючись, сказав містер Фенг. — Ану, ти, волоцюго малий, кинь прикидатися. Мене не обдуриш. Як тебе звати?
Олівер спробував відповісти, але так і не здобувся на слово. Він був блідий як смерть, і йому здавалося, що все в кімнаті кружляє перед його очима.
— Як тебе звати, злодійська твоя душа? — спитав містер Фенг. — Полісмене, як його звати?
Ці слова були звернені до підстаркуватого, грубуватого на вигляд тюремника в смугастому жилеті, який стояв біля бар'єра. Він нахилився до Олівера й перепитав його, але, бачачи, що той справді не спроможний нічого зрозуміти, і знаючи, що мовчання хлопчика тільки ще більше розлютує судцю, який і так ладен винести суворий вирок, він наважився відповісти навздогад.
— Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша честь, — мовив цей добросердий вартовий закону.
— То зі мною він не бажає говорити? — мовив Фенг. — Чудово, чудово. Де він мешкає?
— Де трапиться, ваша честь! — відповів полісмен, знов удаючи, ніби переказує слова Олівера.