— Батьків має? — спитав містер Фенг.
— Каже, вони померли, коли він був зовсім малий, ваша честь, — навмання дав звичайну в таких випадках відповідь полісмен.
Цієї миті Олівер підвів голову і, обвівши присутніх благальним поглядом, ледь чутно попросив води.
— Ще чого! — вигукнув містер Фенг. — Розжалобити захотів? Не вийде!
— По-моєму, хлопець і справді хворий, ваша честь, — зауважив полісмен.
— Мені краще знати, — відказав містер Фенг.
— Допоможіть йому, полісмене, — мовив старий джентльмен, мимоволі простягаючи руки, — він зараз упаде.
— Назад, полісмене! — скрикнув Фенг. — Нехай падав, коли йому хочеться.
Олівер скористався з ласкавого дозволу і, знепритомнівши, впав на підлогу. Присутні перезирнулись, але жоден не насмілився зрушити з місця.
— Я знав, що він прикидається, — сказав Фенг так, наче Оліверове падіння остаточно це підтвердило. — Нехай валяється, поки не набридне.
— Яке буде ваше рішення, сер? — стиха запитав писар.
— Дуже просте, — відповів містер Фенг. — Присуджую його до трьох місяців ув'язнення. Звісно, у каторжній тюрмі. Звільнити приміщення!
Двері було розчинено, й двоє вартових уже стали над зомлілим хлопчиком, готові віднести його до камери, коли раптом до зали вбіг якийсь бідно вдягнений, але пристойний з вигляду літній чоловік у приношеному чорному костюмі й кинувся до судді.
— Заждіть, заждіть! Не забирайте його! Ради бога, заждіть хвилинку! — захекано вигукнув незнайомець.
Хоч вершителі закону, що порядкують у таких місцях, мають цілковиту й необмежену владу над свободою, добрим ім'ям, долею і навіть життям підданих її величності, особливо підданих з бідніших класів, і хоч у цих стінах щодня чиняться несправедливості такі кричущі, що ангели, якби вони заглядали сюди, повиплакували б собі очі, — громадськість не має доступу сюди, за винятком хіба газетярів[30]. Тому містер Фенг не на жарт обурився, коли непроханий гість так зухвало порушив заведений порядок.
— Це що таке? Це хто такий? Ану виженіть його звідси! Звільнити приміщення! — закричав він.
— Ні, ви мене вислухаєте! — вигукнув чоловік. — І вам не вдасться мене вигнати. Я все бачив. Я власник книжкового рундука. Негайно приведіть мене до присяги! Ви не заткнете мені рота. Містере Фенг, ви повинні мене вислухати. Це ваш обов'язок, сер.
Чоловік цей знав, що право на його боці. Вигляд він мав рішучий, а справа пахла скандалом, і затерти її було вже неможливо.
— Приведіть його до присяги, — неохоче пробурчав містер Фенг. — Ну, кажіть, що там у вас.
— Ось що: я бачив, як троє хлопців — ось цей затриманий і ще двоє — тинялися по той бік вулиці, поки цей джентльмен стояв і читав книжку. Крадіжку вчинив інший хлопець. Я бачив, як це сталось, і бачив, що оцей хлопчик був украй приголомшений, ошелешений.
На цей час достойний власник книжкового рундука трохи відсапався і вже доладніше розповів, як саме було вчинено крадіжку.
— Чому ж ви не з'явилися сюди раніше? — помовчавши, спитав Фенг.
— Бо не було на кого залишити крамницю, — відповів той. — Всі погналися за хлопчиком. Лише п'ять хвилин тому я знайшов собі нарешті заміну й щодуху побіг сюди.
— То позивач, кажете, читав книжку? — знову помовчавши, спитав Фенг.
— Атож, — відповів власник рундука. — Оту саму, яка у нього в руці.
— Ага, оту саму? — перепитав Фенг. — А він заплатив за неї?
— Ні, не заплатив, — усміхаючись, відповів книгар.
— О господи, як же це я! — простодушно вигукнув забудькуватий старий джентльмен.
— І у нього ще вистачає совісті подавати позов на нещасного хлопчика! — мовив Фенг, силкуючись стати в позу оборонця покривджених. — Я вважаю, сер, що ви заволоділи цією книжкою в дуже підозрілий і ганебний спосіб, і ваше щастя, що власник її не має наміру оскаржити ваші дії. Нехай це буде вам пересторогою, чоловіче, бо вдруге вам не уникнути покарання… Хлопчика виправдано. Звільнити приміщення!
— Щоб я пропав! — вигукнув старий джентльмен, не спроможний більше стримувати свій гнів. — Щоб я пропав, якщо я не…
— Звільнити приміщення! — гаркнув суддя. — Полісмени, ви чуєте? Звільнити приміщення!
Наказ було виконано. І містера Браунлоу, обуреного й розлюченого до нестями, випровадили геть з книжкою в одній руці й з бамбуковим ціпком у другій. Та тільки-но він вийшов надвір, гнів його зник без сліду. На брукові лежав малий Олівер Твіст. Хтось розстебнув на ньому сорочку, змочив скроні водою, обличчя його було смертельно бліде, тіло тіпалося в корчах.