— Ні, я не замовкну, — відповіла Ненсі, підвищивши голос. — Ну, що ти на це скажеш?
Містерові Фейгіну були добре знайомі звичаї й повадки тих представниць роду людського, до котрих належала Ненсі, а тому він дійшов висновку, що далі розмовляти з нею зараз небезпечно. І, щоб відвернути увагу присутніх, він обернувся до Олівера.
— Отже, ти хотів утекти, мій дорогесенький, га? — сказав він, беручи в руку сучкувату палицю, що лежала край каміна. — Га?
Олівер нічого не відповів. Він стежив за рухами старого й важко дихав.
— Ти кликав на допомогу, гукав поліцію, правда? — глузував Фейгін, хапаючи хлопця за руку. — Ми тебе вилікуємо від такої звички, паничику!
Він луснув Олівера по спині і замахнувся палицею вдруге, коли раптом Ненсі підскочила до нього, видерла палицю в нього з руки й пошпурила її в камін з такою силою, аж жарини бризнули на підлогу.
— Все, годі, Фейгіне! — вигукнула вона. — Хлопець у тебе в руках, чого тобі ще треба? Не мордуй його! Чуєте всі ви, не чіпайте його, а то я комусь із вас таке зроблю, що передчасно попаду на шибеницю.
Виголосивши цю погрозу, дівчина люто тупнула ногою й перебігла поглядом з єврея на грабіжника; кулаки її були стиснуті, губи стулені в тонку лінію, обличчя сполотніле від нестямного гніву.
Розгублено перезирнувшись із Сайксом, Фейгін спробував її утихомирити:
— Ну, Ненсі, так чудово ти ще ніколи не грала. Ха-ха! Моє серденько, ти справжня актриса!
— По-твоєму, я граю? — сказала дівчина. — Ну, то дивись, щоб я не переграла! Бо тоді, Фейгіне, тобі не минути лиха. Заздалегідь попереджаю вас обох: не чіпайте мене!
У знавіснілій жінці, надто коли до її природної запальності додаються нестяма і відчай, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків. Старий побачив, що далі вдавати, ніби він сприймає лють Ненсі за гру, — безглуздо, і, мимоволі позадкувавши, кинув благальний, боязкий погляд на Сайкса, мовби натякаючи, що останнє слово тепер за ним.
Зрозумівши це німе благання і, можливо, відчуваючи, що він утратить гідність і авторитет, якщо відразу ж не приборкає міс Ненсі, містер Сайкс вивергнув з півсотні лайок та погроз безперервним суцільним потоком, який засвідчував його неабияку винахідливість. Проте вони не справили ніякого враження на ту, для кого призначались, а тому він удався до вагоміших аргументів.
— Це що таке? — вигукнув Сайкс, підкріпивши своє запитання дуже поширеним прокляттям, адресованим найліпшій окрасі людського обличчя; якби з кожних п'ятдесяти тисяч цих проклять на небі зважали бодай на одне, сліпота була б такою самою поширеною хворобою, як кір. — Що це таке? Хай мене грім поб'є! Та ти знаєш, хто ти й що ти?
— О так, це я чудово знаю, — істерично засміялася дівчина й похитала головою, марно силкуючись показати, що їй це байдуже.
— Ну, то сиди тихо! — гаркнув Сайкс, мов на свого собаку. — А то я заспокою тебе так, що ти покійницею станеш!
Дівчина засміялася ще істеричніше і, скинувши оком на Сайкса, відвернулася від нього й до крові закусила губу.
— Кому ж, як не тобі, — додав Сайкс, зневажливо дивлячись на неї, — кому ж, як не такій, як ти, виявляти людяність і шляхетність! Добрий мені друг для дитини, як ти його називаєш!
— Так, друг, господом богом присягаюся — друг! — палко вигукнула дівчина. — І краще б я крізь землю провалилась, краще б помінялася місцем з тими смертниками у в'язниці, перше ніж погодилася привести його сюди! Від сьогодні він стає злодієм, брехуном, нечистою силою, всім, що є на світі бридкого. Невже старому негідникові мало цього, невже треба ще й мордувати хлопця?
— Ну, ша, ша, Сайксе, — примирливо заговорив єврей, показуючи на хлопців, що з жадібною цікавістю спостерігали всю цю сцену. — Не забуваймо про чемність, Білле, не забуваймо про чемність!
— Чемність! — вигукнула дівчина, страшна в своїй люті. — Ти говориш про чемність, гаде? Ну, звісно, ти заслужив на чемність від мене! Ти навчив мене красти, коли я була вдвоє менша за нього! — Вона показала на Олівеpa. — I відтоді я дванадцять років краду для тебе, дванадцять років займаюся цим ремеслом! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?
— Ну то й що! — спробував заспокоїти її старий. — Зрештою, це ж твій хліб!
— Атож, мій хліб, — вже не говорила, а криком кричала дівчина, захлинаючись нестримним потоком слів. — Це мій хліб, а холодні, мокрі, брудні вулиці — мій дім! А ти той падлюка, що погнав мене на ті вулиці, щоб я ходила ними вдень і вночі, вдень і вночі, аж до скону!
— Ти в мене добалакаєшся, — перебив її старий, якого ці докори дійняли до живого. — Я тобі ще не таке зроблю, як ти не заткнешся.