— Чуєш щ чи ні? — загорлав той самий голос. — Біллі Сайкс стоїть там у темряві й чекає, щоб хтось його зустрів, а ти хропеш так, наче за вечерею опію нализався, а не чогось іншого. Ну як, прочумався ти чи ні? Чи, може, збадьорити тебе ще й свічником на додачу?
У відповідь на це запитання по голій підлозі квапливо зачовгали пантофлі, і з дверей праворуч з'явилася спочатку тьмяна свічка, а за нею постать жевжика, вже знайомого нам за двома ознаками: внаслідок фізичної вади він гугнявив і був за офіціанта в трактирі на Сефрон-Хіллі.
— Містер Сайкс! — вигукнув Барні з радістю, про щирість якої ми судити не беремося. — Заходьте, сер, заходьте!
— Ану, давай ти перший, — сказав Сайкс, підштовхуючи Олівера. — Мерщій, а то повідтоптую тобі п'яти.
І, обізвавши хлопчика вайлом, Сайкс увіпхнув його до низької темної кімнати із закуреним каміном, двома-трьома поламаними стільцями, столом і старезним диваном, на якому, задерши ноги вище голови, лежав якийсь молодик з довгою череп'яною люлькою. На ньому був модного крою сюртук тютюнового кольору, з великими бронзовими ґудзиками, жовтогаряча нашийна хустка, грубий строкатий жилет і жовто-коричневі бриджі. Тобі Крекіт (а це був саме він) не відзначався надміром волосся ні на голові, ні на обличчі, а те волосся, що він мав, було рудувате й дбайливо закручене в довгі спіральні завитки, в які він час від часу запускав свої бруднющі пальці, оздоблені великими дешевими перснями. Зросту він був трохи вище середнього, ноги мав тонкі й криві, але ця обставина «зовсім не заважала йому з явним задоволенням милуватися своїми задертими догори чобітьми.
— Білле, друзяко, радий тебе бачити! — мовив цей красень, повертаючи голову до дверей. — А я оце лежу й гадаю, невже ти відступився? Ну, думаю, раз так, доведеться йти на діло самому. Ти диви!
Висловивши цим вигуком величезний подив, викликаний появою Олівера, містер Тобі Крекіт сів і зажадав, щоб йому пояснили, хто це такий.
— Хлопець. Просто хлопець, — відповів Сайкс, підсовуючи стільця до каміна.
— Один з учнів містера Фейгіна, — усміхаючись, пояснив Барні.
— Фейгіна, кажеш? — вигукнув Тобі, розглядаючи Олівера. — Та це ж знахідка, а не хлопець! Уявляю собі, як він чиститиме кишені бабусь по церквах. Таке янгольське личко — це ж цілий капітал!
— Ну, годі, годі, — нетерпляче перебив його Сайкс і, нахилившись до вуха свого приятеля, що знову простягся на дивані, прошепотів кілька слів; Тобі Крекіт голосно зареготав і втупився в Олівера пильним здивованим поглядом.
— Та-ак, — мовив Сайкс, сідаючи. — А тепер, поки в час, нам не завадило б трохи підживитися; не знаю, як кому, а мені б зовсім не завадило. Сідай ближче до вогню, хлопче, й відпочивай, бо тобі незабаром ще доведеться прогулятися з нами, хоча й не так далеко.
Олівер з німим подивом, боязко подивився на Сайкса, присунув до каміна табуретку, сів і схилив на руки голову — вона в нього боліла так, що він навряд чи усвідомлював, куди потрапив і що діється довкола.
— Ну, — сказав Тобі, коли молодий єврей поставив на стіл якусь їжу і пляшку. — Щоб наше діло вигоріло!
Заради такого тосту він підвівся, дбайливо поклав у куток свою порожню люльку, підійшов до столу, наповнив склянку й вихилив її. Те саме зробив і Сайкс.
— Хай і хлопець хильне, — сказав Тобі, наливаючи Оліверові півчарки. — Пий, янголятко.
— Та я… — почав Олівер, жалібно підвівши на нього очі, — та я ж…
— Ану, пий! — гримнув Тобі. — Я краще знаю, що тобі можна. Скажи йому, щоб випив, Білле.
— Хай тільки не вип'є, — мовив Сайкс, поплескуючи себе по кишені. — Щоб я пропав, цей шмаркач, один завдає клопоту більше, ніж ціле кодло пройд. Пий, бісова твоя душа, пий!
Наляканий погрозливими жестами обох чоловіків, Олівер квапливо вихилив чарку й одразу зайшовся кашлем, неабияк звеселивши Тобі Крекіта та Барні й навіть викликавши посмішку в похмурого містера Сайкса.
Коли склянки опустіли, а Сайкс наївся (Олівер їсти не міг — його силоміць примусили проковтнути скоринку хліба), двоє чоловіків полягали на стільцях і задрімали. Олівер лишився сидіти на табуретці, а Барні, загорнувшись у ковдру, вмостився на підлозі біля каміна.
На якийсь час чоловіки, певно, й справді заснули, — тільки Барні ворушився й раз чи два підводився, щоб підкинути вугілля в камін. Олівер забувся у важкій дрімоті; йому ввижалося, ніби він блукає темними стежками, то ходить серед могил на цвинтарі, то знову переживав події минулого дня. Збудив його Тобі Крекіт, що раптом скочив на ноги й оголосив, що вже пів на другу.