— Вітаю, Фейгі! — мовив цей достойний джентльмен, киваючи євреєві. — Запхни цю хустку в мою шапку, Пройдо, щоб я знав, де вона, коли даватиму звідси дьору. Отак, молодця! Ти ще заткнеш за пояс цього старого злодюгу.
Кажучи це, він закотив полу блузи до пояса, підсунув стільця до каміна, сів і поклав ноги на грати.
— Ти подивися, Фейгі, — сказав він сумно, показуючи на свої чоботи. — Вони вже забули, коли я їх востаннє чистив, забули, який смак у вакси! Та не вирячуйся ти на мене, старий! На все свій час. Я не можу говорити про справи, аж доки попоїм і промочу горлянку. Тож став на стіл усе, що маєш, і не приставай до голодного, бо я трн дні перебивався казна-чим!
Старий жестом звелів Пройді виставити на стіл харчі і, сівши навпроти грабіжника, почав чекати, доки той зволить заговорити.
Але Тобі явно не поспішав. Спочатку єврей задовольнявся тим, що уважно вдивлявся Тобі в обличчя, силкуючись з виразу його вгадати, яку звістку він приніс. Та намагання ці були даремні: обличчя Тобі, хоч і втомлене, змарніле, лишалось, як завжди, безтурботно-спокійним, і, незважаючи на бруд, триденну щетину й клочкуваті бакенбарди, на ньому сяяла самовдоволена усмішка чепуристого Тобі Крекіта. Тоді Фейгін, сам не свій від нетерплячки, почав стежити за кожним шматочком, що його підносив собі до рота грабіжник, а коли дивитись було вже несила, схопився на ноги і, не приховуючи хвилювання, почав бігати сюди-туди по кімнаті. Але на Тобі це не впливало. Він спокійнісінько жував і ковтав, аж поки наївся досхочу. Лише тоді звелів Пройді вийти, замкнув за ним двері, налив собі в склянку джипу з водою й виявив готовність говорити.
— Передусім, Фейгі… — почав він.
— Ну, ну? — заквапив його старий, переставляючи ближче стільця.
Містер Крекіт замовк, щоб прикластися до чарки, похвалив джин і, задерши ноги на полицю над невисоким каміном так, щоб чоботи були на рівні очей, спокійно повів далі:
— Передусім, Фейгі, як справи в Білла?
— Що?! — скрикнув єврей, зриваючись зі стільця.
— Ти що ж, хочеш сказати, що… — збліднувши, почав Тобі.
— Хочу сказати?! — закричав старий, люто тупаючи ногами. — Де вони? Де Сайкс і хлопчина? Де вони? Куди поділися? Де ховаються? Чому вони не прийшли сюди?
— Діло не вигоріло, — тихо промовив Тобі.
— Це мені відомо, — відказав єврей, вихоплюючи з кишені газету й стукаючи по ній пальцем. — А що було далі?
— Вони стріляли й поцілили хлопця. Ми дали драла через поле, тягнучи його з собою — навпростець, крізь живоплоти й через канави, а вони — за нами. Хай їм біс! Вони підняли на ноги всю околицю, поспускали собак.
— А хлопець?
— Білл завдав його собі на плече й гайнув так, що де тому вітрові. Потім ми зупинилися, щоб нести хлопця вдвох. Голова в нього моталася, він зовсім захолов, а нас от-от наздоженуть! Тут уже кожен рятуй свою шкуру, бо інакше зависнеш на шибениці. Ми кинулися врізнобіч, а хлопця полишили в канаві — живого чи мертвого, не знаю.
Фейгін не став слухати далі. Він зойкнув, шарпнув себе за волосся, прожогом вискочив з будинку й помчав вулицею.
Розділ XXVI,
в якому на сцені з'являється нова таємнича дійова особа й відбувається багато подій, нерозривно пов'язаних з цією оповіддю
Сліпий жах, викликаний повідомленням Тобі Крекіта, гнав старого вулицею, і лише коли він добіг до рогу, в голові у нього трохи проясніло. Але він і далі мчав стрімголов, куди очі світять, і тільки раптова поява карети й несамовитий крик перехожих, що попереджали про небезпеку, змусили його перескочити з бруку на пішоходи. Намагаючись обминати людні вулиці, прошмигуючи завулками й задвірками, він дістався нарешті до Сноу-Хіллу, де наддав ходи, аж поки опинився в якомусь дворі. Там, немов почувши себе в безпеці, він з полегкістю зітхнув і далі почалапав уже своїм звичайним кроком.
Ідучи із Сіті, ви праворуч від того місця, де Сноу-Хілл сходиться з Холборн-Хіллом, побачите вузький, завжди темний провулок, що відгалужується в напрямі Сефрон-Хіллу. У брудних його крамничках вам пропонуватимуть на вибір силу-силенну вживаних шовкових носовиків усіх розмірів та розцвіток, бо тут торгують гендлярі, які скуповують їх у кишенькових злодіїв. Сотні тих хусточок висять гірляндами перед вітринами, майорять на одвірках крамниць, цілими горами лежать на прилавках. Хоч який короткий цей провулок, що має назву Філд-Лейн, але тут є і своя перукарня, своя кав'ярня, своя пивничка й свій продавець смаженої риби. Філд-Лейн — це, власне, держава в державі, вільне торговельне місто дрібних злодіїв; рано-вранці й у надвечірніх сутінках його відвідують мовчазні торговці, які збувають свій товар у темних задніх кімнатах і зникають так само непомітно, як з'являються. Одяг, взуття, лахміття, виставлені в тутешніх вітринах, правлять за вивіску для дрібних злодіїв, а в запліснявілих підвалах тут іржавіють і гниють купи брухту й кісток, зацвіле вовняне й полотняне ганчір'я.