— Я переконався, що навчити його нашого ремесла дуже важко, — провадив Фейгін. — Він зовсім не схожий на інших хлопців, які опинялись у його становищі.
— Це точно, хай йому біс! — пробурчав Монкс. — Інакше він давно вже чистив би кишені.
— Я не мав за що вхопитися, щоб його присилувати, — вів далі Фейгін, сторожко стежачи за виразом обличчя свого співрозмовника. — За ним не було ніяких гріхів, я нічим не міг його залякати, а в нашому ділі як спочатку не залякаєш, то нічого не доможешся. Що ж я мав робити? Ще раз вирядити його з Пройдою і Чарлі? Але з мене й першого разу було задосить, мій любий. Я тоді такого страху натерпівся за нас усіх!
— Я до того непричетний, — зауважив Монкс.
— Авжеж, авжеж, мій дорогесенький! — квапливо погодився єврей. — Та я тепер уже й не шкодую! якби не та пригода, хлопчина, може, й не навернувся б вам на очі і ви б не довідалися, що він саме той, кого ви розшукуєте. Отож я викрав його для вас за допомогою тієї дівки, і тут їй раптом забандюрилось узяти його під свій захист!
— Та задушіть ви її! — злісно вигукнув Монкс.
— Ну, зараз ми не можемо дозволити собі цього, мій дорогесенький, — посміхнувся старий. — До того ж мокре діло — це не наш фах, інакше я б залюбки зробив це хоч завтра. Але я знаю цих дівок, Монксе. Тільки-но в хлопця проріжуться ікла, вона втратить до нього будь-який інтерес, навіть не дивитиметься в його бік. Вам треба, щоб він став злодієм. Гаразд, якщо він живий, я зроблю з нього злодія. Але якщо… якщо… — Затнувшись на мить, єврей присунув крісло ближче до канапи. — Звісно, це малоймовірно, але якщо сталося найгірше і він помер…
— Як він помер, то не з моєї вини! — нажахано скрикнув Монкс і тремтячими пальцями вп'явся євреєві в руку. — Запам'ятайте, Фейгіне: це сталося не з моєї вини! Робіть з ним що хочете, тільки не вбивайте, — я це вам одразу сказав. Я проти вбивства, бо його однаково не приховаєш, і до того ж воно потім не дає тобі спокою. Якщо його застрелили, я тут ні при чому, чуєте! Щоб це кляте кубло згоріло! Що це?
— Що? — вигукнув єврей, обома руками хапаючи Монкса, який злякано зірвався на ноги. — Де?
— Отам! — відповів Монкс, показуючи виряченими очима на протилежну стіну. — Тінь! Я бачив там жіночу тінь у чепчику й накидці, вона промайнула по стіні!
Фейгін відпустив його, і обидва прожогом вискочили з кімнати. Свічка, що обпливла на протязі, стояла там, де її поставили. Вона освітлювала тільки порожні сходи та їхні сполотнілі обличчя. Вони постояли, дослухаючись, але нічого не почули: в будинку панувала глибока тиша.
— То вам здалося, — мовив Фейгін, піднявши свічку і обернувшись до свого гостя.
— Клянусь, я справді бачив тінь! — відказав Монкс, якого й досі трусило. — Вона стояла, нахилившись уперед, коли я помітив її, а коли я скрикнув, вона шаснула геть.
Фейгін, зневажливо глянувши на бліде обличчя свого спільника, запропонував, щоб той, як хоче, пішов з ним, і рушив сходами вниз. Вони обійшли всі кімнати — холодні, голі й порожні, — потім пройшли коридором і спустились у підвал. Зелена цвіль вкривала низькі стіни, сліди слимаків поблискували при світлі свічки, але й там панувала мертва тиша.
— Ну, що ви тепер скажете? — спитав єврей, коли вони повернулися до коридора. — Окрім нас з вами, в будинку є лише Тобі та хлопці, і щодо них ви можете бути спокійні. Ось, дивіться!
На доказ своїх слів Фейгін витяг з кишені два ключі й пояснив, що коли вперше спускався в підвал, то замкнув там усіх трьох, щоб ніхто не завадив їхній розмові.
Всі ці очевидні факти вплинули на містера Монкса, і він уже не так затято наполягав на своєму. Їхні дальші пошуки також виявилися марними, і врешті Монкс з похмурим сміхом визнав, що те видіння було не інакше, як витвором його збудженої уяви. Але продовжувати розмову він відмовився, бо раптом згадав, що вже друга година ночі. Тож мила пара розпрощалася.
Розділ XXVII
спокутує провину одного з попередніх розділів, у якому вельми нечемно покинуто на самоті одну леді
Скромному оповідачеві аж ніяк не випадає примушувати таку поважну особу, як парафіяльний бідл, чекати в тій позі — спиною до каміна, підібравши під пахви поли шинелі, — аж поки оповідач зласкавиться відпустити його; ще менше личить оповідачеві, з огляду на його становище й джентльменські обов'язки, виявляти таку неповагу до леді, якій згаданий бідл дарував ніжні, закохані погляди й у вушко якої нашіптував ласкаві слова, здатні — в устах такої особи! — сповнити солодким трепетом серце і юної дівчини, і солідної матрони будь-якого суспільного стану. А тому історик, з-під пера якого виходять ці рядки, добре знаючи своє місце й ставлячись із безмежною шанобливістю до тих, хто наділений всеосяжною і всесильною владою, поспішає висловити їм усю ту пошану, на яку заслуговує їхня посада, і віддати належне їхнім високим чинам, а отже, і високим чеснотам, що тим чинам, ясна річ, відповідають. Більше того, оповідач мав намір додати в цьому місці трактат про божественне походження влади парафіяльного бідла, з якого ясно випливало б, що бідл — особа непогрішна, і який добромисному читачеві, безперечно, було б дуже приємно й корисно прочитати. Але, на жаль, за браком часу й місця, оповідач змушений відкласти цей намір до зручнішої й слушнішої нагоди; коли ж така нагода з'явиться, він залюбки доведе читачеві, що парафіяльного бідла, тобто бідла, приставленого до парафіяльного робітного дому й водночас виконуючого офіційні обов'язки, пов'язані з діяльністю парафіяльної церкви, вже сама його посада робить найкращим, найблагороднішим представником роду людського, чого аж ніяк не скажеш про бідлів поліційних, судових чи тих, що приставлені до якихось там відлюдних капличок (хоч ці останні й наділені певними, але куди слабкішими й обмеженішими чеснотами).