– Це мій приятель, Олівер Твіст, – мовив Джек Феджінові. Старий усміхнувся, низько вклонився Оліверові й, стискаючи його руку, сказав, що сподівається з часом ближче зійтися з ним. Після цього молоді джентльмени з люльками в зубах обступили Олівера й почали міцно стискати йому руки, а особливо ту, в якій він тримав свого клуночка. Один з них попрохав дозволу повісити на кілок його кашкета, другий був настільки ґречний, що запустив йому свої лапи в кишені, щоб здороженому гостеві не спорожняти їх самому перед сном. Ця ґречність була б сягнула, мабуть, ще значно далі, якби старий не огрів виделкою запопадливих юнаків.
– Дуже, дуже радий тебе бачити, Олівере, – мовив він. – Пронозо, зніми-но ковбасу й підсунь Оліверові діжку до вогню. Ага! дивишся на носові хусточки, моя крихітко! Їх тут чимало, ге? Ми їх саме збиралися прати – ось і все, Олівере, ось і все, ха-ха-ха; ха-ха-ха!
Вихованці веселого джентльмена вкрили його останні слова гучним реготом і з галасом взялися до вечері.
Олівер з’їв свою пайку, а старий розбовтав склянку води з джином і наказав йому хильнути одразу все до дна, бо другий джентльмен чекає на свою чергу. Олівер слухняно спорожнив склянку; в голові йому запаморочилося, і він тільки почув, що його, мов пірце, підхопили чиїсь руки й поклали на постіль на підлозі; за хвилю він уже спав глибоким мертвим сном.
Розділ IX
Деякі дальші подробиці про старого веселого джентльмена та його зразкових вихованців
Було вже пізно, коли Олівер прокинувся від свого довгого здорового сну. В кімнаті не було нікого, опріч старого, що варив у горняткові каву на сніданок і насвистував щось собі під ніс, мішаючи каву залізною ложечкою. Від найлегшого шамотіння старий насторожував вухо, але впевняючись, що все гаразд, знову схилявся над горнятком.
Олівер більше не спав, але ще не зовсім прочумався. Буває такий дивний стан, коли людина більш не спить, не дріма, але й не прокинулася ще цілком, лежить з напівзаплющеними очима, але вже відчуває, що діється навколо; бува, що в такому стані їй за п’ять хвилин присниться багато більше, ніж за п’ять ночей, коли вона спить мертвим сном з цілком уколисаною свідомістю. В такі хвилини людина все-таки настільки свідома діяльності свого інтелекту, що може відчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяє йому, відірвавшись від його тілесної оболонки, розривати із земними путами й ширяти поза часом і просторінню.
Олівер був саме в такому стані. Крізь напівзаплющені повіки він бачив старого, чув його тихий посвист, чув, як він шкрябає ложкою об стінки горнятка, а проте в цей самий час в його уяві роїлися спогади з його минулого життя й обличчя людей, що з ними йому доводилося зустрічатись.
Кава закипіла; старий поставив горнятко на примурок і стояв кілька хвилин мовчки, наче вагаючись, до чого братися; потім обернувся, глянув на Олівера й озвався до нього; але той не відповів – очевидно спав.
Переконавшись, що хлопець спить, старий тихо підійшов до дверей, замкнув їх, витяг, як здалося Оліверові, з якоїсь потайної ляди в долівці невеличку скриньку й обережно поставив її на стіл. Очі йому блиснули, коли він відімкнув її віко й зазирнув усередину; він підсунув до стола старого стільця, сів і обережно, милуючись, витягнув із скриньки розкішного золотого годинника, з блискучими діамантами.
– Ага, – зрадів старий, знизуючи плечима й гидко всміхаючись. – Хитрі шельми, хитрі шельми! Тверді до останнього! Не виказали попові, де воно лежить! Не підвели старого Феджіна. Ще б пак, на якого біса? Від цього мотуз на горлі ані трішечки б не ослаб! Ні, ні, ні! Хитрі шельми! Хитрі шельми!
Пробубонівши ще щось собі під ніс, старий поклав годинника назад у скриньку і почав витягати один по одному ще з півдесятка годинників; милувався він кожним з невимовною насолодою, а потім висипав цілу купу перснів, брошок, браслетів й інших прикрас – таких розкішних і з такими самоцвітами, що Олівер навіть і не знав, як їх назвати.