У цю мить Омкай, не розгубившись, кинув весло, шарпнув на себе натягнутий трос, трохи послабив його і звільнив ногу Кичау. Ледве він встиг це зробити, звір знову кинувся вбік. Трос, зачепившись за кочет, трусонув байдару. Омкай не встояв на ногах, упав за борт. Борсаючись у воді, він все-таки спритно схопив ремінний трос разом з пих-пихом, що його висмикнув морж з байдари.
Через хвилину Омкай зник у тумані…
Все сталося так швидко, що мисливці остовпіли Отямившись, закричали, засперечалися, розмахуючи руками, дорікаючи один одному за неповороткість.
Всю ніч кружляла байдара в тумані, розшукуючи Омкая. Мовчазні й похмурі, їздили старі мисливці від острова до острова, попадаючи в тумані на мілини, на підводне каміння. Зупинившись, довго стукали у відро, палили з карабіна, кричали. Та марно. Ніде ні звуку. Дрімає нічне море. Принишкло, причаїлось.
Та ось десь збоку пирхнув морж. Трохи згодом ще раз пирхнув. Зраділі старі поспішили на звук. Знову зупинялись, знову гукали, тарабанили у відро і рушали далі. Нарешті їхні сили почали вичерпуватися. Через кожні п'ять-десять хвилин байдара безпомічно опускала весла, як підбитий птах крила.
Старі важко зітхали, мовчки поглядали один на одного. Де тепер хлопця шукати? В такому тумані хіба що побачиш? Рикват почухав потилицю, глухо кашлянув.
— Як на мене, то чи не марно ми гаємо час? Чого вже тут шукати!
— Адже з поплавця зірватися легко, — ослаблим хрипким голосом промовив Пинич, — руки задубіли, ну і.. більше не житець на цьому світі.
— Через мене це все. Нога клята підвела. Краще б мені замість хлопця. — Кичау штурхнув ногою порожнє відро, насунув на очі малахай, відвернувся. Потім, швидко нахилившись, він попробував воду. — А вода, диви, тепла, — пожвавішавши, сказав Кичау.
Пинич і товстун також перегнулися через борт і занурили руки у воду.
Старі мисливці блукали у мороці, наче сліпі. Непроглядною пеленою окутував їх туман. Нічого не бачачи, вони покладались тільки на слух. Скинувши шапки, намагались почути хоч би що-небудь схоже на шурхіт, на шум, на сплеск води. Слух зараз був такий напружений, що легенькі удари бризок, які падали з весел, здавались їм стукотом мотора і вводили в оману. Одного разу їм почулося, що зовсім поруч хтось тихенько схлипує і стогне. Але це не був стогін людини. Він то затихав, то розростався до ревіння вируючого водопаду. Раптом Рикват змінився на обличчі, зблід, в його очах застиг переляк.
— Погане тут місце, — із страхом прошепотів він. — Злий дух лякає нас. Навіщо моржа стріляли… Треба прогнати духа… Лихо нам буде.
Рикват тремтячими руками підняв карабін угору, вистрілив і щосили замолотив веслами. Пикич і гарпунер Кичау здогадались, у чому справа, усміхнулися дивацтву товстуна. Вони добре знали, що у Риквата все ще трималися в голові залишки дідівських забобонів.
— Злий дух — це твої вуха, — зауважив товстунові Пинич. — Вони у тебе роздулись, як пих-пихи, ось і ввижається тобі злий дух.
Товстун мовчки сопів, налягаючи на весла. Через деякий час байдара заскреготіла днищем і зупинилась на обмілині острова.
Старі мисливці вийшли на берег, озирнулися навкруги. Нічого не видно. Сива мла густими пасмами нерухомо висіла в повітрі. Вирішивши припинити розшуки Омкая, поки не розійдеться туман, вони вийняли клунки з їжею і посідали біля великого каменя перекусити.
Навколо стояла мертва тиша. Тільки вічні брижі океану повільно накочувались на берег і, відступивши, тихо зітхали, схлипували, сердито гарчали, пересовуючи камінці.
— Хе! І тут злий дух! Ось він! — добродушно засміявся Пинич. Він узяв товстуна за плечі і повернув обличчям до прибою.
Рикват відштовхнув Пинича і сердито пробурмотів:
— Виходить, і поранений морж не пирхав. Обман слуху був.
Коли туман розійшовся, Пинич, Кичау і товстун Рикват знову рушили розшукувати Омкая. Цілий день вони не випускали з рук весел. Обдивилися всі острови, протоки, лагуни. Нарешті вирішили залишитися на другу ніч, щоб назавтра поїхати ще в Безіменну бухту. Але випадково помітили викинутий прибоєм на берег Омкаїв малахай.
З сумною звісткою поверталися старі мисливці додому. Підпливши до берега, мовчки вилізли з байдари. Кичау взяв мокрий пижиковий малахай, Рикват і Пинич — весла, і похнюпившись побрели додому. Раптом їм назустріч вибіг з яранги Омкай! Піднявши над кудлатою головою руки, він радісно потрясав у повітрі парою білосніжних моржевих бивнів. Старі мисливці остовпіли.
«Омкай!.. Невже? Як він міг врятуватися?!»