Тимофія радувала здобич, і він, підкручуючи сивіючі вуса, хитрувато підморгував Андрійкові, плескав його по плечу:
— Ну, хлопче, живемо! Тепер і на твою пайку трудоднів півтораста перепаде.
Але все-таки Дулепін з тривогою поглядав на майже порожній мішок з сіллю. Чи ж вистачить? До кінця путини, за всіма ознаками, ще далеко. Ночі стоять темні, рибні. Голець іде без затримки, дружно і весь один в один, наче сьомга: великий, жирний. Жаль втрачати таке добро. Люди засміють.
Поміркувавши, Тимофій вирішив поставити Андрійка біля загорожі, а сам на моторному вельботі вирушив у факторію по сіль.
З від'їздом дядька хлопець зовсім збився з ніг. Йому і відпочити було ніколи. Тільки-но встигне витрусити рибу із сіті, випотрошити і засолити, — дивись, а в сіті знову гольці ходором ходять. Задрімає Андрійко з півгодини на березі біля бочок, плесне на обличчя холодної води, освіжиться — і знову за діло.
Спершу Андрійко побоювався вночі сам їздити до сіті. Вийде хлопець з хатинки на ганок — і сторопіє. Безпросвітна темрява. Нічого не розбереш. Під ногами наче не земля, а чорна безодня. Постоїть, постоїть і повернеться знов у теплу постіль, під ковдру. Але як тільки гляне на блимаюче око маяка, відразу стає якось веселіше, і страх проходить, і сміливості більшає. І Андрійко забув про свою самотність. Бувало, в найглухішу ніч зіпхне плоскодонку і гайда до загорожі по рибу.
Одного разу вночі з моря долинули тривожні гудки. Андрійко здригнувся, глянув на мис і очам не повірив. Маяк погас! Навкруги нависла густа пітьма. «Що з блимавкою? Чому не горить? — не знав, що й думати хлопець. — Може, пальник у лампі несправний? Може, газ не надходить?»
Андрійко згадав начальникові слова і відразу уявив собі, яка небезпека загрожує зараз кораблям. Без маяка не ввійдуть вони у протоку. Будуть кружляти в темряві біля мису, а там берег стрімкий, скелястий, наскочать — ось і нещастя.
Кинувши рибу і сіть, Андрійко повернув човна назад, до берега. У нього промайнула щаслива думка: засвітити ліхтар «летюча миша» і поставити його на площадці маяка. Прибігши до хатини, Андрійко засвітив ліхтар, перекинув через плече дядькову двостволку, засунув у кишеню обривок тонкого дроту — може, пальник маяка забився — і подався на мис.
Дорога до мису була нерівна, кам'яниста і йшла вгору. Ніч також видалась — ні місяця, ні зірок. На небі висіли темні важкі хмари. Навіть із світлом за два кроки попереду не розбереш, що там чорніє: чи то камінь, чи яма, вирита весняними струмками.
Андрійко спочатку квапливо йшов, пильно вдивляючись у чорну пелену ночі, а потім побіг. Після кожного тривожного гудка він біг чимраз швидше.
— Почекайте, почекайте, я ж зараз! — уголос шепотів він кораблям, обливаючись потом.
А ноги вже втомилися, не слухаються. Хлопець от-от звалиться, зачепившись за камінь. В одному місці він упав і мало не розбив ліхтар.
Від хатини до маяка не було і півкілометра, але Андрійкові здавалось, що дорозі нема кін-ця-краю.
Маяк виступив з темряви, немов велетень, — високий, чорний. Андрійко помітив, що на площадці блимнув вогник. Блимнув і погас. Потім ще блимнув, ще, але не від протоки, а від тундри.
— Пальник, пальник забився, — намацуючи в кишені дріт, бурмотів засапаний хлопець.
Ось і маяк.
Поставивши рушницю біля будки з балонами, Андрійко швидко поліз на площадку маяка. Сходи були незручні: стрімкі, вузькі і з поворотами. Лізти доводилось боком, зігнувшись.
Ноги раз у раз зривались із східців, ліхтар чіпляв за бокові дошки, так і дивись скло розіб'єш. А гудки не замовкають, ревуть…
У морі, наче світляки, в різних місцях мерехтять червонуваті вогники кораблів. Багато їх зібралось, а ввійти в протоку не можуть: темно.
За другим поворотом сходи стали ще стрімкіші. Коли б зупинитися, відпочити хоч трішечки! Та хлопцеві не до відпочинку. Ковтаючи повітря, він видирався все вище й вище. Далі ще один поворот, ще східців сім-вісім.
Андрійко вискочив на площадку і остовпів. Кожух! Хтось у величезному вивернутому кожусі заступив собою світло маяка і стоїть на весь зріст…
Хлопець від подиву розкрив рот і ліхтар з рук випустив, а в очах замерехтіло: здоровенний білий ведмідь! Хижак відскочив до сходів і обернувся. Він злякано облизувався, чвакав і вороже поглядав на непроханого гостя.
Андрійко втягнув голову в плечі, тремтить увесь, дихнути боїться. Все переплуталось. У вухах дзвенить, шумить. Куди тікати? Звір загородив дорогу до сходів і ось-ось кинеться на нього. Від самої думки про це Андрійкові морозом сипонуло за спиною і чоло зросило потом. Він ще постояв так якусь секунду, потім присів і, не зводячи з ведмедя очей, ледь-ледь позадкував і шмигонув за ліхтар маяка. Яскраве світло до болю різонуло Андрійкові очі. Він припав до підлоги і несподівано побачив розкидану по площадці рибу! Гольці були випотрошені, у місцях розрізів блищала при світлі нерозтала сіль.