— Ай! Ай!
Різкий пронизливий крик злякав песця. Він крутнувся, як дзига, але, не розібравши, звідки пролунав вигук, попрямував до берега, де сиділи в кущах діти.
Аляй усе ще тремтіла від пережитого, хоча в її очах іскрилась радість. Гусенята були врятовані.
— Треба було тобі! — незадоволено пробурчав Меркічі. — Який же з тебе натураліст!
— А тобі не жаль гусенят? — збліднувши від образи, відповіла Аляй. — А якби тебе так? Треба ж розуміти!
— Я й розумію. Песець дітям поживу знайшов, а ти у нього відібрала, його малята, мабуть, голодують! Ясно?
— Зовсім не ясно. Звідки ти взяв, що у песця є діти?
— Як звідки? — Меркічі не чекав такого запитання; він розгублено глянув на Вукугу, шукаючи у нього підтримки.
— Закон природи, — насупивши брови, глибокодумно відповів Вукуга. — У кожною звіра бувають діти.
— От бачиш! — підхопив Меркічі. — У песців зараз діти. А песців треба берегти: це ж «м'яке золото».
Меркічі підвівся на коліна і з запалом заговорив, звертаючись до Аляй:
— Читала в газетах про звіроферму? Плани шостої п'ятирічки знаєш? Ех ти-ии! А ще відмінниця! У шостій п'ятирічці наш колгосп повинен дати державі хутра в чотири рази більше, ніж зараз. Ясно? А де песців стільки набрати? Треба всі нори песців охороняти від хижаків і підгодовувати щенят. Так, так! А потім і звіроферму відкриємо. Самі почнемо розводити і вирощувати хутрових звірів. Скільки треба буде нам за планом добути песців, стільки і впіймаємо. Ось якої лінії треба дотримуватись. А ти куди гнеш, га? За зрив, виходить, чи не так?
Меркічі скинув малахай, скуйовдив долонею впертий чорний чубчик. Він явно наслідував когось із дорослих.
Аляй не знала, що відповісти хлопцям. На промислі та заготівлі хутра Меркічі, звичайно, розумівся краще за неї. Він часто бував на бригадних зборах мисливців, їздив інколи з ними в тундру, допомагав розвозити нерп'яче м'ясо для принади звірів. А цього року під час зимових канікул він навіть сам спіймав двох песців! Аляй пригадала, що на зльоті мисливців говорилося про звіроферму, про збереження молодняка і про охорону нір.
— Зараз же піду шукати нори! — раптом, тріпнувши кісками, заявила Аляй і вибігла з кущів, але відразу ж повернулась назад. — Тихше, тихше! — зашепотіла вона; очі Її заблищали. — Он де песець, він у тундру пішов.
Недалеко у травах мелькали обвислі мокрі жмути шерсті звірка, що тікав у тундру.
— Ходім, — термосила хлопців метушлива Аляй, — вислідимо, де у нього нора з щенятами.
Обережно, щоб не злякати песця, діти пішли за ним назирці.
Кілометрів за два від річки виднілися невеликі піщані горби. Саме до горбів біг песець. Проте, раніше ніж добратися до них, він довго ще петляв по тундрі, шукаючи здобич. Весна в цьому році стояла дощова і холодна, з частими заморозками. Більшість нірок тундрових мишей-лемінгів, які становлять основну поживу песців, було залито водою разом з їх мешканцями. Навіть багато птахів перебралось гніздуватись у південну частину тундри.
Нарешті песець піймав лемінга і поспішив з ним до горбів. Нелегко було йти за песцем по заболоченій купинястій тундрі. Станеш на купину, а вона пірне. І так на кожному кроці. Скрізь, куди кинеш оком, синіють озерця, болота, протоки і ями, нерідко повні густої застояної торф'яної води. Аляй, переступаючи канаву, зірвалась, і густа чорна рідина миттю засмоктала її по коліна. Аляй схопилась за очеретину, але тонка очеретина зігнулась дугою і зламалась. Добре, що Вукуга йшов ззаду і допоміг їй вибратись із зрадливої пастки.
Захоплені погонею, юні слідопити не помічали труднощів. Вони брели по мілких трав'янистих болотцях, обминали більші протоки, а через вузькі перестрибували.
Було далеко за полудень, коли діти добрались до піщаних горбів. Вони майже з усіх боків оточували озерце. З озерця витікала одна з приток річки Чир. Через притоку довелося перебродити. Слідопити забралися в комиші кроків за двадцять від найближчого косогору. Якраз там і знайшли вони нору. Але песця біля неї не було, хоч підлітки добре бачили, що він, перепливши озерце, обтрусився і з лемінгом у зубах подався до пагорбів.