Після заходу сонця вітер посвіжів, він дув з півночі — гострий, різкий, і з кожною хвилиною дужчав. Крижані поля ожили, заворушилися, зашурхотіли. Чімі стомився і знесилився. Хотілося лягти на землю відпочити. Але голод і біль у подряпаних і розпухлих долонях дошкуляли ще дужче. Тремтячи від холоду, хлопець почав шукати місце, де можна було б заховатися від вітру. Він примощувався за прибережним камінням, за купинами, за виступами скелі, ховався в яру — вітер скрізь знаходив його і проймав до кісток. Щоб зігрітися, Чімі назбирав викинутих прибоєм трісок, вийняв сірники, заховані в кисеті з тюленячого пузиря, і розпалив багаття. Вітер, що розгулявся в цей час, миттю розкидав усе багаття. Раптом Чімі окрилила щаслива думка. Він згадав про печеру у правому крилі скелі-підкови. Сутінки заважали що-небудь розгледіти всередині печери. Чімі обережно проліз у напівкруглий отвір і мало не впав, спіткнувшись у темряві об камінь. Запаливши сірник, він роздивився. У цьому просторому сховищі, мов навмисне створеному природою для людини, Чімі відчув затишок і спокій. Ні холодний пронизливий вітер, ні пекучий подих моря не почувалися тут. Тільки гуркіт від крижин відлунював під кам'яним склепінням. Під ногами був м'який грунт — дрібний, трохи вогкий пісок. Чімі намацав біля стіни зручне місце, насунув на голову хутряний капюшон кухлянки і згорнувся калачиком. Чімі задрімав. Раптом йому почулося, ніби хтось насмішкувато хихикнув на вухо: «Хи, хи! Дурний суслик! Де ж твій човен, га? От і сиди тепер без човна, голодний, в цій кам'яній конурі. І ніхто до тебе не прийде. Ніхто! Хіба що тільки білий ведмідь випадково загляне сюди, щоб відлежатись у негоду… Може, навіть і зараз він спить десь поблизу…»
Чімі відчув, як на голові відстовбурчився малахай, і зразу стало моторошно. Хвилин з п'ять він вдивлявся у чорну порожняву, напружуючи зір. Йому почулось, ніби в протилежному кутку хтось натужно дихає. Всі м'язи його тіла напружились і завмерли. Проте довгого напруження втомлений організм витримати не міг. М'язи поступово слабшали, а думка притуплялася. Важкий подих, почутий ним, ставав все протяжнішим, глухішим і, нарешті, перетворився в одноманітний гул, що йшов з моря…
Проснувся Чімі від гучного тріску й гуркоту. Вискочивши з печери, він побачив, що море кипить, стогне, гримить. Вітер притискував крижані поля до скелястого острова, вони таранили скелі і з тріском розламувались на безліч брил. Вітер із свистом кидався всередині кам’яної підкови і, не знаходячи виходу, вихором рвався в небо, підхоплюючи кучугури піску та дрібного гравію. Ранок тільки загорявся. Над Чорним Островом ще висів густий, передранковий морок. По низькому небу безперервним потоком линули на південь кошлаті хмари.
Чімі повернувся в своє сховище. Заснути він більше не міг. Голод мучив його, тисло до нудоти під серцем. Нещадно лаяв він себе за те, що не відтягнув далі від води човен і не взяв з нього рушницю та харчі. А тепер доведеться, можливо, і померти з голоду… Похмурі думки Чімі намагався подолати. Він тішив себе надією, що відійде крига і колгоспний вельбот обов'язково вирушить на моржевий промисел і пройде повз Чорний Острів. Він вирішив завчасно заготовити дрова, щоб, коли з'явиться вельбот, запалити сигнальний вогонь. Вибираючи зручне місце для складу палива, Чімі несподівано побачив на піску свіжі відбитки ведмежих лап. Вони вели з печери до виходу. За розміром слідів можна було гадати, що звірові не більш як півтора-два роки. Очевидно, хижак заходив сюди зовсім недавно. А чи не ночував він тут?! Від цієї думки у Чімі до горла підкотився клубок. Денне світло вузьким білим пучком пронизувало печеру. У далекому кутку виднілась широка тріщина. В одному із закутків сховища Чімі натрапив на купу кісток. Тут валялись обгризені ласти морського звіра, висохлі нутрощі, клапті тюленячої шкури. Чімі не раз чув від мисливців, що вед-меді-підлітки, залишившись без своєї матері, часом бояться зустрічі віч-на-віч із старими ведмедями, бо ті їх часто кривдять, і ховаються де-небудь в потайному місці, поки подужчають і наберуться сил. Можливо, і тут такий випадок? Але це не радувало Чімі. Кожної хвилини міг повернутися господар житла і по-своєму розправитися з непроханим гостем.
Найближчі два дні Чімі майже не спав. Вночі він часто прокидався, боячись приходу ведмедя, і схоплювався, щоб розпалити згасаюче багаття. У тривожному хвилюванні і страху минуло ще два дні. Хижак не з'являвся. Чімі зовсім змучився і знесилився. За цей час він майже нічого не їв. Він збирав морські водорості, маленьких рачків-креветок, колючих зелених їжачків, викинутих штормом. Це ще дужче збільшувало голод. Від нудоти й болю в шлунку у Чімі потьмарювалось в очах і паморочилася голова. Він, мов п'яний, ходив по берегу, хитаючись від виснаження. Коли посилювався голод, Чімі знову брався за недоїдки, які залишив ведмідь.