Через тиждень Чімі позбавився нудоти й задишки. Він тепер досить легко ходив, збирав дрова, носив їх у печеру і складав у стіс. Але продовольчі запаси зменшувались; поповнювати їх не було чим, а крига не відходила від берегів. Тривога знов охопила Чімі: залишалося три шматочки м'яса. Вони видалися Чімі значно більшими і жирнішими, ніж були попередні порції. Чімі хотів розрізати кожний з них навпіл, але не встиг, — до його слуху донеслося глухе гарчання. Він виглянув з печери і поспішно кинувся розпалювати багаття: недалечко никав ведмедик. Він старанно розгрібав щебінь, явно надіючись знайти залишки нерпи. Ведмедик був голодний, з запалими боками, з кривавими ранами на голові й лапах. Чімі зібрав нерп'ячі кістки і кинув їх ведмедикові. Той почав жадібно їсти. Чімі стало жаль нещасного звіряти. Він узяв із своїх мізерних запасів шматок м'яса і кинув йому:
— На, умка, їж. Адже твоє! — сказав Чімі. Ведмедик ковтнув м'ясо і підвів голову, чекаючи на другий шматок.
— Нічого нема більше. Розумієш, нічого! — Чімі розвів руками і похитав головою. — Ех, умка, умка! Хто це тебе, бідолашного, так розмалював? 1 морда подряпана, і вухо розідране, і лапи в крові… Гляди, друже, не ходи так далеко від берега… Ну та якось дотягнемо! Може, вітер зміниться, прожене кригу, і вельбот сюди прийде. Великий вельбот, з мотором! Хочеш, умка, поїхати до нас? У нас на стійбищі багато-багато всякого м'яса: і моржевого, і оленячого, і жиру багато! Ось, умка, і будемо у нас у колгоспі жити…
Багато ще днів минуло, поки Чімі пощастило залишити кам'яну підкову. Протягом цих днів у хлопця і ведмедика склалися досить цікаві стосунки. Справа в тому, що ведмедик частенько заглядав на острів. З'явиться, походить, подивиться на свою колишню квартиру і зникне у торосах. Як тільки приплив піджене до берега кригу, клишоногий відразу ж знову з'являється. Нерідко він приходив із здобиччю; наїсться, лишки загребе у щебінь — і знову його нема. Чімі користався з цього і перетягував їжу до себе в печеру. Але часом ведмедик повертався ні з чим. Тоді Чімі ділився з ним своїми мізерними запасами. А коли настирливість упертого безпритульника переходила межі і він безцеремонно намагався забратись у печеру, — Чімі рятувався від нього багаттям. Коли ведмедик довго не приходив, Чімі було нудно і тужливо. Присутність на острові живої істоти полегшувала самотність.
Одного разу Чімі прокинувся, як звичайно, на світанку. Навкруги було тихо, лиш гребінці хвиль, підбігаючи до берега, шаруділи, перекочуючи камінці. Незабаром почувся частий, настійливий тріск мотора. Чімі вискочив, і у нього перехопило подих від радості. Паралельно до острова повним ходом ішов вельбот. Чімі приніс оберемок дров, щоб запалити сигнальне багаття. Але вельбот і без сигналу завертав до острова.
Проте йшов він не до Чімі, а до лівого берега скелі-підкови. Там тинявся білий ведмедик. Чімі зрозумів, що команда вельбота тому й завернула до острова, щоб убити поміченого звіра.
Розглядаючи вельбот, Чімі впізнав здоров'яка Вакукая, який стояв на носі човна. Це був найкращий на весь колгосп стрілець-гарпунер.
— Адже вб'ють! — з болем у душі прошепотів Чімі, впізнавши свого клишоногого друга. Він кинувся до берега і, розмахуючи руками, закричав: — Геей, ей! Не стріляйте!
Люди з вельбота ще не помічали Чімі, а голос його заглушувало стукотом мотора.
Переляканий ведмедик кинувся до печери. Чімі не переставав розмахувати руками і щосили гукати. Нарешті з вельбота помітили людину, але не зрозуміли, в чому справа: вони вирішили, що ця людина просить допомоги, бо хижак, який біг їй назустріч, ось-ось міг накинутись на неї. На носу вельбота на мить лизнув повітря червоний язичок полум'я. Куля вдарилась об камінь позаду ведмедика і, зробивши рикошет, тихо виснула. До Вакукая підскочило ще двоє чукчів з гвинтівками. Майже одночасно гримнули три постріли. Ведмедик ткнувся носом у пісок. Чімі все ще стояв і гукав:
— Не стріляйте, не стріляйте!
Вельбот з заглушеним мотором врізався у берег. Мисливці перестрибували через борт і бігли до місця події.
— Навіщо стріляли! Навіщо! Ведмідь годував мене. Він врятував мені життя!
— Чімі! Чімі! — загукав Вакукай. — Ми тебе шукали на тому боці острова. Де ти пропадав? Коли б не умка, так би й проїхали мимо.
Коли мисливці оточили пораненого звіра, старшина вельбота помітив на ведмедику шкіряний нашийник.
— Какоме е ей! — здивувалися мисливці.
Вакукай спробував зняти ошийник, але звір сердито засопів, намагаючись схопити його за руку. Довелося загорнути ведмедика у брезент і привезти у стійбище.