Тринадцятий розділ
Красуня Інгрід
Нараз із одного підвального віконця вийшла надвір маленька прегарна кицька. Ніколи ще Пелле не бачив такої красуні. Він подумав: «Ану ж, причепурюся». Вмився, підійшов ближче й мовив:
— Дозвольте відрекомендуватися — Пелле.
— Мене звати Інгрід, — сказала кицька, й вони одне одного обнюшили. Тоді затягнулась довга мовчанка.
— Приємне місто, — нарешті мовив Пелле, бо ж годилося якось зав’язати балачку.
— Доволі приємне, — згодилась Інгрід. — Щоправда тут сутужно з пацюками.
— А з салакою? — спитав Пелле.
— Непогано, — відповіла Інгрід. — Принаймні, в рибні дні. Щоп’ятниці в місті завжди є свіжа риба. Тоді ми з мамою йдемо на ринок і робимо запаси. А одна пані в ліловому вбранні, яку називають панна Стрем, завжди надзвичайно привітна й дає нам стільки салаки, скільки захочемо.
— Здається, в цьому місті вам добре ведеться, — мовив Пелле. — Але скажи мені таке — чи багато тут собак?
Ще Пелле не скінчив питати, як із завулка показався рудий пес із зморщеною мордою. Він біг просто на них. Недовго думавши, Пелле вскочив у підвальне віконце. Висунув ізвідти голову й зашепотів до Інгрід:
— Мерщій сюди! Хіба ти не бачиш, хто біжить?
— Ет, — усміхнулась Інгрід. — Нема чого боятися. То ж усього-на-всього старий Дюкс. Привіт, Дюксе!
— Привіт, — не вельми гречно буркнув Дюкс, знехотя обнюхуючи Інгрід.
Пелле у підвальному віконці тремтів од напруги. Як Інгрід на таке наважилася?
Обнюхавши Інгрід, Дюкс рушив з місця.
— Найпалкіші вітання Шарлотті! — гукнула йому вслід Інгрід.
— Дякую, — не вельми приязно буркнув Дюкс.
Він пішов нерівною бруківкою далі, й тоді Пелле нарешті виліз зі свого сховку.
— І ти дозволила, щоб той Люкс нюшив тебе своєю зморщеною пикою? — здивовано скрикнув Пелле.
— Його звати не Люкс, а ДЮКС, — поправила його Інгрід.
— Як можна зватися ДЮКСОМ? — спитав Пелле. — Що то означає?
— Та то ж латинське ім’я, — відповіла Інгрід. — Тут поблизу мешкає ангорський кіт Катіліно, він знає латину. Якось я його спитала, що означає ДЮКС. На його думку, слово ДЮКС означає «зморщений на виду», але він того не певен.
— Однак Дюксові те ім’я до лиця, — сказав Пелле. — Він таки зморщений. Я таких зморщених зроду не бачив.
— Якось у дитинстві Дюкс мене мало не порвав, — вела далі Інгрід. — Та саме наспіла мама, стрибнула на нього й подряпала так, що йому довелося підібгати хвіст і давати драла. До речі, про хвости. Де це ти подів свого? — спитала Інгрід.
— Ми ж говоримо про Люкса, — сказав Пелле.
— Про Дюкса, — поправила Інгрід. — І після того випадку Дюкс більш не нападає на котів, всі ми тут про це знаємо й ніхто його не боїться.
— Та звідки б же я таке знав, — мовив Пелле. — До речі, мені дуже хочеться побачити твою маму.
— Скоро побачиш, — сказала Інгрід. — Ми живемо в четвертому підвальному віконці, якщо брати від Річкової вулиці ліворуч. Напевно, мама вдома.
Так, мама Інгрід була вдома. Саме тоді, як Інгрід зайшла до їхньої осельки й завела за собою несміливого Пелле, мама сиділа в зручному кріслі-гойдалці з навушниками на вухах.
— Добрий вечір, мамусю, — привіталася Інгрід. — Ми не завадимо тобі слухати радіо?
— Дарма, — відповіла мама, знявши навушники. — Щойно передавали лекцію «Про всілякі способи ловитви пацюків», та для мене там не було нічого нового. А кого це ти з собою привела?
— Пелле, — вклонившись, відповів Пелле.
— Ласкаво просимо до нашої оселі! — мовила Інгрідина мама. — Слухай-но, доню, сходи на кухню й підігрій кухлик молока!
(Бачиш воно як: коти не п’ють кави, тож ніколи й не підігрівають її у кухлику. Замість кави вони підігрівають у кухлику молоко, щоб пити його теплим. Коти вважають, що таке молоко найсмачніше).
Потім Інгрід подала три блюдця, і всі троє — Інгрід, її мама й Пелле — попили молока. А коли напилися й гарненько облизались, то мама Інгрід попросила:
— Ану, Пелле, розкажи нам трішечки про свої пригоди.
І Пелле заходився розповідати.
Чотирнадцятий розділ
Пелле знайшовся
Можеш собі уявити, в якому відчаї була Біргітта, коли повернулася від автомата з шоколадками в потяг і не виявила Пелле! Улле й той зажурився, хоч і приховував свою зажуру. Тато й мама також забідкались.
— Не можу цього збагнути, — дивувався тато. — Він же щойно лежав на сидінні.