— Атож, здається, я весь час чула, як він муркотів, — докинула мама.
Біргітта заплакала.
— Бідолашний мій Пелле! Це ж я його більше ніколи не побачу! — пхинькала вона.
— Може, він зайшов до іншого купе? — спитав тато.
Тієї миті з’явився кондуктор. Тато щось пошепки сказав йому на вухо. То був добрий кондуктор, достоту такий, як і більшість наших кондукторів. Він приязно засміявся й пішов потягом, гукаючи в кожне купе:
— ХТО БАЧИВ БЕЗХВОСТОГО КОТА?
Як правило, кондуктори кричать:
«ПРОШУ ПОКАЗАТИ КВИТКИ» або «НАСТУПНА СТАНЦІЯ ЛІНЧЕПІНГ» чи щось таке. А цей кондуктор кричав: «ХТО БАЧИВ БЕЗХВОСТОГО КОТА?»
— Ми, — сказали хлопці з другого вагона.
— Ми бачили, як він скочив у останній тамбур того потяга, що від’їхав за кілька хвилин перед нашим. І той потяг пішов у протилежний бік. На табличці, здається, було написано «Крілбю».
— Ну, от у нас і є за що зачепитись, — сказав тато, коли кондуктор розповів про те, що він дізнався. — Біргітто, серденько, не плач, ми знайдемо Пелле, ось побачиш. Завтра вранці дамо про нього оголошення в газетах.
— А можна оголосити по радіо? — спитав Улле. — То було б класно!
— Ні, хтозна чи на радіо погодяться на таке, — відповів тато. — Задовольнімося оголошеннями в газетах. Уявіть собі, як гарно, що Пелле безхвостий! Виходить, у нього є особлива прикмета.
Що ж сталося потім із дядечком Карлсоном, який у тому, іншому, потязі взяв опіку над Пелле й збирався пригостити його увечері розкішною салакою? Дядечко Карлсон усією душею засмутився, коли Пелле, злякавшись велетенського пса, дременув од нього бозна-куди.
— Лишенько та й годі, — мовив дядечко Карлсон. — Що тепер буде з тим бідолашним блукальцем?
Та тільки-но наступного дня дядечко Карлсон вийшов на свою звичну прогулянку, як його спіткала приємна несподіванка, бо посеред Річкової вулиці він здибав свого вчорашнього малого приятеля. Дядечко Карлсон крикнув «УР-РА!», і від того крику з десятьох вікон висунулося щонайменше десять жіночих голів, а поліцейський Петерсон, що стояв, заклавши руки за спину, зоддалік зацікавлено обернувся на нього: мовляв, що там діється? А Пелле підійшов до дядечка Карлсона, буцнувся голівкою йому об ноги й потерся. Звичайно ж, він одразу впізнав доброго дядечка з потяга! Дядечко Карлсон підхопив Пелле на руки, поніс додому, негайно зателефонував продавцеві риби, замовивши в нього свіжої салаки, та до молочної крамнички, замовивши там жирних вершків. Заповідалося на бенкет! І бенкет був! Такий розкішний бенкет, що Пелле придумав про дядечка Карлсона отаку пісеньку:
А потім усе владналось щонайкращим чином. Дядечко Карлсон прочитав у газеті оголошення про безхвостого кота, що сів не до свого потяга. Йому не треба було думати довше п’яти секунд, аби збагнути, що йшлося про того самого кота, якого він взяв під свою опіку. І дядечко Карлсон зателефонував за номером, поданим в оголошенні, й поговорив із Біргіттиним татом. Уявіть собі таку комедію: з’ясувалося, що вони знайомі, хоч сто літ не бачились. Дядечко Карлсон і Біргіттин тато колись училися в одній школі.
— Якщо ви дозволите, щоб кіт побув у мене днів зо два, то я привезу його вам у середу своєю машиною, — сказав дядечко Карлсон. — Чи йому не зашкодить така далека їзда?
— Ні, він уже їздив машиною, — відповів Біргіттин тато й засміявся, пригадавши, як він сам, сном-духом нічого не знаючи, віз Пелле машиною… Правда, тоді котик ще не звався Пелле.
Тож загублений Пелле знов знайшовся. Дядечко Карлсон вручив його в Біргіттині руки рівно через два дні. Коли б ти знав, які то були обійми!
— Прошу прийняти на згадку оцю кульку, — сказав дядечко Карлсон і подав Пелле жовто-блакитну кульку, що здалеку аж блищала. Тоді дядечко Карлсон утер з кутика ока сльозину, бо йому справді сумно було прощатися з Пелле, та й поїхав.