Пелле зустрічає давніх знайомих
Пелле образився, що йому не дозволили гратися гумкою. «Не хочу більше сидіти тут і помагати їй писати вірш, — подумав він. — Піду-но я собі на коротеньку вечірню прогулянку».
Сказано — зроблено. Я мало не обмовився, що Пелле надягнув шапочку і плащ, та, звісно ж, він того не зробив. У чому був, у тім і вийшов надвір, а незабаром видрібцем спустився попід стіною будинку на вулицю.
Та ось на вулиці з’явилося дурбило на ім’я Їм Петерсон. То був здоровецький пес, що жив у Петерсонів, тож тутешні коти прозвали і його Петерсоном, щоб не плутати з іншим Їмом, котрий також гасав вулицями. Пелле анітрохи не боявся Їма Петерсона, але про всяк випадок завжди залазив у підвальне віконце. І цього разу заліз у те віконце, що було найближче.
У підвалі було темно, як у мішку, але Пелле мав видющі очі, та й вуса в нього були настільки дивовижні, що він міг ними відчувати дорогу. Пелле пройшов углиб підвалу й наткнувся на прочинені двері. Відчинив їх носом і побачив маленьку кімнатчину, посеред якої стояв круглий стіл. Навкруг столу сиділа трійця його давніх знайомих — Монс, Біл і Бул. Авжеж, то були давні знайомі Пелле, та аж ніяк не добрі приятелі. То вони, а не хто інший, відібрали в нього його чудову медаль, бо їм здалося, що він нею хизувався.
Тепер вони втрьох сиділи накруг столу, й перед кожним із них стояло блюдце молока. Час від часу вони лизькали молоко, а в проміжках між лизьканням вели балачку. Саме тоді, як надійшов Пелле, говорилось про нього.
— Він і досі дере носа, — сказав Монс. — Вважає себе бозна-ким тільки через те, що живе в будинку, а не в повітці, як ми.
— Так, його знов треба провчити, — сказав Біл.
— Провчити та й усе, — підтакнув Бул.
Нараз у дверях з’явився Пелле. Він не чув нічого з їхньої балачки. Проте, кинувши на них погляд, замурчав, і, коли б мав хвоста, то шерсть на ньому стала б дибки.
Монс підморгнув Бідові, а Біл підморгнув Булові. Тоді Монс підійшов до Пелле, простягнув йому лапу й сказав:
— Ласкаво просимо, Пелле. Може, вип’єш з нами молока?
«Невже він роздобрився? — здивувався Пелле. — Здається, роздобрився».
— Блюдце молока ніколи не завадить, — голосно відповів Пелле.
І незабаром він уже сидів з ними за столом.
— Бачте, надійшла осінь, — сказав Біл.
— Еге ж, осінь надійшла, — підтакнув Бул.
— Підеш завтра з нами на осінню екскурсію? — спитав Монс Пелле.
— Не знаю, — відповів Пелле. — А що це за екскурсія?
— Ми, цебто наш гурт, щороку провадимо осінню екскурсію, — пожвавився Монс. — Цього року подамося лісом до Меларену ловити салаку.
— Що-що? — спитав Біл.
— Що ти патякаєш? — спитав Бул.
— Цитьте, — шепнув Монс, а вголос провадив далі. — Отож, ми збираємося ловити в озері Меларен салаку. Там стільки салаки, що можна ловити лапами.
— Але вони намокнуть, — занепокоївся Пелле.
— Зовсім трішки, — сказав Монс. — Салака того варта.
— О, я страшенно люблю салаку, — зізнався Пелле. — Мене дуже цікавить ця екскурсія.
— Тоді знай, що ми зустрічаємося о восьмій ранку біля сміттєвого бачка на моєму подвір’ї, — сказав Монс.
— Зрозуміло, — мовив Пелле. — Я прийду.
— Чудово, — зрадів Монс. — Ще я запропоную піти з нами Фрітцові та Фріді.
— Фрітцові та Фріді? — перепитав Пелле. — Чи це, бува, не ті осоружні чорні котенята з Горішньої Замкової вулиці, що завжди дряпаються?
— Та ні, — заперечив Монс. — Фрітц та Фріда дуже милі й, до того ж, вони мешкають у провулку Гірського Хребта.
— У кожнім разі, то на розі Горішньої Замкової вулиці, — сказав Пелле. — Гаразд, я прийду о восьмій ранку. А тепер мені пора додому, бо вже пізно.
Коли Пелле пішов, Монс так сміявся, що аж підстрибував. Біл і Бул страшенно здивувалися.
— Що ти задумав із салакою? — спитав Біл. — У Меларені не водиться салака.
— Так, салака в Меларені не водиться, — підтакнув Бул.
— Баранячі ваші голови, — сказав Монс. — Хіба не розумієте, що я це вигадав тільки для того, щоб заманити його до озера? А там ми його гарненько скупаємо!
— Скупаємо? — спитав Біл.
— Він збирається купатися? — спитав Бул.
— Звичайно, ні, — відповів Монс. — Ми пхнемо його у воду. Може, тоді він перестане дерти пиху. Холодна купіль дуже корисна.
— Прекрасно, — згодився Біл.
— Чудесно, — додав Бул.
Сімнадцятий розділ
Найкраще сміється той, хто сміється останній!