Пелле був надто малий і ще не передплачував «Щоденної котячої газети». Він навіть не вмів читати, тож ні про що не здогадувався, вибираючись уранці на звичайну прогулянку. Вихлебтав своє блюдце молока та й пішов надвір — ситий, задоволений і з медаллю на шиї.
Як і завжди, Пелле подався на Замковий Пагорб. Він там немовби відпочивав душею. Всюди росло сила-силенна дерев, на які можна було б залізти, коли б раптом навпроти вискочив якийсь придуркуватий пес.
Пелле блукав собі пагорбом і вряди-годи нюхав то камінь, то гіллячку, то клаптик паперу. Ніде не видно було ні кота, ні пса, ні людини. Всюди панували спокій і краса.
Та зненацька почулося сердите нявчання, і з-за якогось дерева виткнулась котяча голова, з-за другого — друга, а там ще одна, а там ще… І перш ніж Пелле налічив би три голови (якби він умів лічити), його обступило десь двадцятеро чи тридцятеро котів — чорних, білих, сірих, рудих, муругих. Зусібіч чулося глухе мурчання.
Пелле зіщулився й відчув себе ще меншим, ніж був насправді.
Аж ось коти взялися за лапи, завели довкола Пелле танок і заспівали:
І коти кинулися на сердешного Пелле й зірвали йому з шиї шовкову стрічку з медаллю. Він навіть не пробував захищатися від зграї тих здоровил.
— Ну ж ти й гава! Як можна було загубити медаль! — присоромила його Біргітта, коли Пелле повернувся додому. — Зарубай собі на носі, котусю, віднині ходитимеш без медалі.
— Няв, — мовив Пелле, а сам подумав: «Як добре, що я позбувся тієї медалі й вона більше не теліпатиметься мені на шиї».
П‘ятий розділ
Що сталося Великоднього вечора
Якось несподівано надійшов Великдень.
Напередодні увечері Біргітта накривала стіл, а Пелле їй допомагав. Власне кажучи, сидів на стільці й не зводив з неї зацікавлених очей. Витягнувши шию, він дивився, як Біргітта розставляла на столі крихітних жовтих курчаток. Вони, ті курчатка, були дуже привабливі: непогано було б ними трішки побавитися. Пелле схилив голівку й благально глянув на Біргітту. Ану ж, дасть йому для забавки хоч одненьке?
Е ні, щось не скидалося на те, що дасть. Та ось Біргітта мимоволі впустила з рук одне курчатко. Пелле миттю скочив додолу й ударив його лапою так, що воно відлетіло аж до протилежної стіни.
Тоді кинувся за ним і опинився біля стіни майже так само швидко, як і курчатко, й тепер, узявши його в передні лапи, підкидав, гриз, шарпав, поки воно геть обтріпалося. Потім Пелле на якусь мить лишив курчатко в спокої й трохи відступив назад. Вигнув спину, хвацько затупав лапами й щосили стрибнув просто на сердешне жовте створіннячко, яке лежало на підлозі й мало вкрай жалюгідний вигляд.
— Фу, Пелле! — крикнула Біргітта. — Айя-йя! Який же ти капосний! Бідолашне курчатко!
«Та воно ж неживе!» — подумав Пелле, але оскільки був дуже добре вихований, то облишив курча, підійшов до Біргітти й потерся їй об ноги: мовляв, он який я чемний котик. Біргітта погладила його по спинці, а Пелле заходився тицятися до неї голівкою, як ото зазвичай роблять коти, коли хочуть, щоб їх хтось попестив.
Потім родина сіла їсти. І коли на столі з’явились яйця, Біргітта сказала:
— Власне, на яєчках мають бути написані вірші. Коли ж їх немає, нам самим треба братися за рими. Тату, починай.
— О-йо-йой! — зітхнув тато. — А чи не досить нам віршів з різдвяною кашею на святвечір?[2]
— О ні! — заперечила Біргітта. — Треба придумувати вірші й великодньої суботи. Поквапся, татку!
Тато споважнів і посерйознішав.
— САМ ЯЄЧКО ПОСОЛЮ, — повільно мовив тато і надовго замовк.
— Я КРУТИМ ЙОГО ЛЮБЛЮ, — доповнила мама.
— Дякую, — мовив тато. — Оце, власне, і все.
— Е ні, так нечесно! — скрикнула Біргітта. — Тато сам повинен придумати цілий віршик.
— Ой-йой! — застогнав тато. — То неймовірно важко! Але стривайте… Нате вам гарний віршик:
2
На святвечір існує традиція їсти рисову нашу й проказувати кілька римованих хвалебних рядків. Для тих, у кого немає поетичного хисту, існують стандартні віршики.