— Але ж, татусю, в тебе немає бороди, — сказав Улле. — Навіть вусів. Тож і так нечесно.
— Однак тато більше не віршуватиме, — сказала Біргітта. — А то чого доброго перевтомиться. Тепер нехай мама.
Мама вмить випалила:
— Сир і кефір не дуже то й римуються, — сказала Біргітта. — Та дарма. Тепер, Улле, твоя черга.
Улле продекламував:
— Як утрешся серветкою, то не пожовтіє, — сказала Біргітта й проказала свій віршик:
Лише в Пелле ніхто нічого не спитав. Але він, лежачи в кошику, подумки склав собі ось такого віршика:
Після вечері вчинився страшенний переполох. Пелле зник! Його ніде не могли знайти. Біргітта обнишпорила шафи, комоди й полиці, заглянула під усі меблі.
— Він десь тут, — сказав тато. — Ми ж за вечерею його бачили, а звідтоді ніхто не відчиняв дверей до передпокою.
— А якщо він випав у вікно?! — запхинькала Біргітта.
— Тоді він мусив би сам собі його відчинити, — сказав тато. — Ні, не переживай, доню. Скоро Пелле вилізе зі свого сховку, ось побачиш! А тепер я вам роздам великодні дарунки.
І тато пішов по величезну торбину, яку тримав у своїй кімнаті. У торбині було двоє здоровенних барвистих яєць із картону. Тато вийняв їх із торбини й поклав на стіл.
— Усередині — лагоминки, вірте мені на слово, — сказав тато. — Одне яйце для Біргітти, друге для Улле…
Тато ще не закінчив говорити, як одне яйце заворушилось і якимось дивом саме покотилося по столу. А зсередини яйця почулося протяжне нявкання.
— Що… там… воно… таке? — скрикнув тато й швиденько розділив яйце на дві половинки.
З яйця вискочив трохи наляканий і скуйовджений Пелле Безхвостий.
Біргітта обняла його й так цьомнула в носика, що Пелле аж чхнув.
Як же він опинився у яйці? А дуже просто — через витівки Улле. Той вистежив, що в татовій кімнаті є торбина, вийняв із одного яйця шоколадки та цукерки, а замість них упхнув туди Пелле Безхвостого. Негарно він учинив. Та добре, що хоч додумався проштрикнути у яйці кілька дірочок, щоб сердега Пелле не задихнувся. Через те Улле й не перепало на горіхи. Правда, шоколаду й цукерок йому теж не дісталося.
А Пелле? Е, та йому дали ще одне блюдце жирних вершків.
Шостий розділ
На зелену травицю!
Одного червневого дня тато за обідом сказав:
— У суботу ми всі подамося на зелену травицю!
— Ура! — зраділа Біргітта, заплескавши в долоні.
— Класно! — вигукнув Улле, готовий схопитися з місця з картоплиною в руках. (Він тільки щойно навчився того модного слова класно).
Пелле Безхвостий підвівся в своєму кошику й нашорошив вуха. Податися на зелену травицю? Ой як добре! «Напевно, мене також візьмуть з собою, — подумав Пелле. — Сподіваюсь, що вони вважають мене членом родини. Невже залишать у місті самого? Невесело було б ціле літо плутатися між торбинками з травою від молі й нашвидку згорненими килимами». Пелле охопило хвилювання, й він облизав носа, як завжди, коли бував занепокоєний чи стурбований. Та згодом йому в голові сяйнула думка: «З мого боку не завадить бути чемнішим». І Пелле вистрибнув з кошика, підійшов до тата й потерся йому об ноги.
Тато взяв його на руки й мовив:
— Мабуть, і тобі, Пелле, буде веселіше на зеленій травиці.
«Чудово! — подумав Пелле. — Я поїду з ними!»
— Але пам’ятай, Пелле, одне — не допадайся до трави, — попросила Біргітта. — Ви, коти, як їсте траву, то неодмінно піде дощ, а нам щодня треба сонячної погоди. Обіцяй, Пелле, що не скубтимеш трави, як поїдемо на природу.
«Ну й дурненька, — подумав Пелле. — Чого це я маю їсти траву? Я ж не якась там корова. Е ні, мене цілком задовольнить молочко… і, звичайно, один-другий пацючок. Тож нема потреби боятися, що через мене йтиме дощ». Снуючи такі думки, Пелле мовив лише НЯВ, бо в розмовах з людьми не звик говорити нічого іншого.
Почалося велике збирання. Тато брав із собою люльку й книжки, мама — одяг і каструлі, Біргітта — ляльку Лісу з її ліжечком, а Улле набрав патронів, щоб стріляти з пістолета, порошку, від якого чхають, і прихопив книжку про індіанців «Таємниця підступної Пантери». (Крім того, мама прихопила для нього граматику німецької мови). «У що ж мені, сіромі, покласти свої речі?» — зажурився Пелле. В нього був улюблений червоно-жовтий м’яч і клапоть потертої шкурки, якою він вряди-годи грався в котика й мишки. Ті речі йому кортіло взяти з собою, але в нього не було ні найменшої валізки. І те його непокоїло.