1
3
БІБЛІОТЕЧНА СЕРІЯ
КАРЛО КОЛЛОДІ
Казка
Для молодшого шкільного віку
Переклад з італійської Юрія Авдеєва
Малюнки Анатолія Василенка
Відновлення, реставрація видання 1980р.
Редактор Р. Подоляк
5
І.ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ,
ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ,
МОВ ДИТЯ
Був собі колись...
— Король!—вигукнуть одразу мої маленькі читачі. Ні, малята, ви помилилися.
Був собі колись дерев’яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичай-
нісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.
Не знаю, як воно сталося, але одного дня це поліно потрапило до майстерні
дідуся на ім’я Антоніо, правда, всі називали його майстер Вишня, бо кінчик носа
в нього завжди був червоний і блискучий, мов та вишенька.
Нагледівши поліно, майстер Вишня дуже зрадів і задоволено потер руки.
- Це поліно потрапило до мене вчасно. Зроблю з нього ніжку для столика, -
промовив він стиха сам до себе.
Як сказав, так і зробив. Не гаючись, схопив гостру сокиру, щоб обтесати з
поліна кору. Але тільки зібрався цюкнути по ньому, та так і завмер, бо почув
тонесенький благальний голосочок:
— Ой, не бийся, боляче!
Можете собі уявити, як здивувався майстер Вишня!
Витріщивши очі, він почав озиратися круг себе. Звідки ж цей тонесенький
голосочок? Ніде нікого не видно. Зазирнув під верстак — нікого! Відімкнув шафу, яка завжди стояла замкнена: нікого! Подивився в кошик із стружками й тирсою —
нікого! Відчинив двері майстерні й виглянув на вулицю— і там нікого немає.
Стривай, а може?..
— Зрозуміло,— усміхнувся він, чухаючи потилицю. — Це мені просто
почулося. Ану до роботи.
Знову взяв сокиру і з розмаху рубнув по цурпалку.
— Ой-ой, боляче! — жалісно вигукнув той самий голосочок.
Цього разу майстер Вишня просто скам’янів від подиву: вибалушив очі,
роззявив рота, висолопив язика і став схожий на одну з тих фігур, якими
прикрашають фонтани.
Трохи отямившись, він заговорив тремтячим голосом, усе ще затинаючись від
страху:
— Звідки ж міг узятися голосочок, що сказав «ой-ой»?
Тут нема ані душі. Хіба може дерево плакати і лементувати, як дитина? Просто
неймовірно. Оцей цурпалок, звичайнісіньке поліно для грубки, як і багато інших.
На ньому можна ще зварити горщик квасолі. Стривай! А може, у ньому хтось
сховався? ну що ж, тим гірше для нього. Ось я йому покажу!
Отак примовляючи, майстер Вишня схопив обіруч бідолашне поліно і почав
немилосердно гатити ним об стіну.
Зупинився, прислухався. Чи не чути, бува, знову того жалібного голосочка?
Почекав дві хвилини — тихо, п’ять хвилин — тихо, десять хвилин—так само
тихо.
— Зрозуміло,— сказав він, силкуючись усміхнутися і куйовдячи свою
чуприну,— мабуть, усе-таки голосок, що сказав «ой!», просто мені почувся. Ану
до роботи!
А що страх його не минув, то він почав для сміливості наспівувати.
Відклавши сокиру, столяр узяв рубанок і заходився стругати поліно. Та тільки-
но він пройшовся рубанком по дереву, як почув той самий голосок, що, давлячись
від сміху, ледве вимовив:
— Облиш! Ти ж мене лоскочеш!
На цей раз бідолашний майстер Вишня гримнувся на підлогу, ніби його грім
прибив. Коли він отямився і розплющив очі, то побачив, що сидить долі. Обличчя
його перекосилось, а кінчик носа, завжди світло-червоний, став темно-синім від
великого страху.
ІІ. МАЙСТЕР ВИШНЯ ДАРУЄ ПОЛІНО СВОЄМУ ПРИЯТЕЛЕВІ
7
ДЖЕПЕТТО, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗРОБИТИ З НЬОГО ДЕРЕВʹЯНУ
ЛЯЛЬКУ, ЩО ВМІЛА Б ТАНЦЮВАТИ, ФЕХТУВАТИ І
ПЕРЕКИДАТИСЯ ЧЕРЕЗ ГОЛОВУ
В цю мить у двері постукали.
— Заходьте,— сказав столяр, неспроможний звестися на ноги.
До майстерні ввійшов жвавий дідок на ім’я Джеппетто. Та всі сусідні хлопчаки
дражнили його Мамалигою, бо його жовта перука кольором була дуже схожа на
кукурудзяну кашу.
Джеппетто мав гарячий і дратівливий норов. Біда тому, хто назве його
Мамалигою! Джеппетто одразу ставав лютий, як звір, і ніщо вже не могло його