киньте в полум’я. Несправедливо, щоб бідний Арлекін, мій справжній
друг, помер замість мене.
Ці слова, вимовлені гучно і сміливо, змусили заплакати всіх ляльок, що
спостерігали цю сцену. Навіть жандарми, хоча й зроблені з дерева, плакали, мов
ягнята.
Якийсь час Жеривогонь сидів похмуро й непорушно, наче крижана гора, потім
потроху заворушився і почав чхати.
Чхнувши чотири чи п’ять разів, він широко розкрив обійми і мовив до Піноккіо:
— А ти молодець, хлопче! Ходи-но сюди, я тебе розцілую.
Піноккіо миттю підбіг, видерся, мов білка, вгору по хазяїновій бороді і щиро-
щиро поцілував його в кінчик носа.
— Виходить, ви помилували мене? — спитав бідолаха Арлекін таким
тихеньким голоском, що його ледве почули.
— Авжеж, помилував,— відповів Жеривогонь і додав, зітхнувши і похитавши
головою: — Так воно й буде! Доведеться мені цього вечора з’їсти недосмаженого
барана. Та надалі горе тому, на кого впаде мій вибір!
Почувши, що Арлекіна помилувано, ляльки побігли на сцену і, запаливши,
ніби для святкової вистави, всі лампи й світильники, почали танцювати і
стрибати. Вже й надворі світало, а вони все танцювали.
XII. ХАЗЯЇН ТЕАТРУ ЖЕРИВОГОНЬ ДАРУЄ ПІНОККІО
П'ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ, ЩОБ ТОЙ ВІДНІС ЇХ
СВОЄМУ БАТЬКОВІ ДЖЕППЕТТО,
АЛЕ ПІНОККІО ПІДДАЄТЬСЯ НА УМОВЛЯННЯ
ЛИСИЦІ Й КОТА І ЙДЕ З НИМИ
Наступного дня хазяїн театру покликав Піноккіо і спитав:
— Як звати твого батька?
— Джеппетто.
— Хто він такий?
— Бідняк.
— Багато він заробляє?
— Заробляє стільки, скільки треба, щоб не мати в кишені жодного чентесімо.
Уявіть собі, для того, щоб купити мені буквар, він продав свою єдину куртку.
Вона була вся в
латках, зношена. Лихо, а не куртка.
— Бідолаха, я йому майже співчуваю. Ось тобі п’ять золотих монет. Віднеси їх
мерщій батькові і привітай його від мого імені.
Піноккіо, звісно, тисячу разів подякував хазяїнові театру, обняв по черзі всіх
ляльок, навіть жандармів, і, шасливий-прещасливий, подався додому.
Та не пройшов навіть півкілометра, як зустрів на вулиці Лисицю, криву на одну
ногу, і зовсім сліпого Кота. Вони, як добрі приятелі, в біді допомагали одне
одному. Кульгава Лисиця йдучи спиралася на сліпого Кота і була йому за
поводиря.
— Добрий день, Піноккіо,— ввічливо привіталася Лисиця.
33
— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — спитав дерев’яний хлопчик.
— Я добре знаю твого батька.
— Де ти його бачила?
— Я бачила його вчора біля дверей вашого будинку.
— А що він робив?
— Він був у самій сорочці і дрижав від холоду.
— Бідолашний тато! Та відсьогодні він, слава богу, більше не дрижатиме.
— Чому?
— Бо я став великим паном.
— Ти — великий пан? — глузливо посміхаючись, спитала Лисиця.
Кіт теж посміхнувся, але, щоб цього ніхто не помітив, погладив свої вуса
передніми лапами.
— Чого смієтеся? — розсердився Піноккіо.— Я, звичайно, вам співчуваю, але
від заздрощів у вас слинка потече. Ось, якщо ви на цьому розумієтесь, п’ять
чудових золотих монет.
І показав монети, які подарував йому Жеривогонь.
Почувши звабливий брязкіт монет. Лисиця мимоволі випростала свою криву
ногу, а Кіт розплющив очі, які блиснули зеленим вогнем. Але одразу ж заплющив
їх, так що Піноккіо нічого не помітив.
— І що ж ти робитимеш з цими грошима?
— Насамперед,— відповів дерев’яний хлопчик,— я куплю своєму татові нову
гарну куртку, гаптовану золотом та сріблом, і з блискучими ґудзиками, а потім
собі буквар.
— Собі - буквар?
— Так. Бо я хочу піти до школи і гарно вчитися.
— Подивись на мене! — сказала Лисиця. Через оту дурну науку я мало не
позбулася ноги.
— Подивись на мене! — сказав Кіт.— Через оту дурну науку я зовсім осліп.
Тут з дерева обізвався Білий дрізд:
— Піноккіо, не слухай отих поганців, бо пожалкуєш!
Бідний дрізд! Навіщо він обізвався? Кіт підстрибнув високо вгору, схопив
птаха і вмить схрупав його разом з пір’ям. Той навіть писнути не встиг.
Схрупавши дрозда, Кіт облизався і заплющив очі, прикидаючись сліпим.
Бідний дрізд! — промовив Піноккіо до Кота.— Навіщо ти таке вчинив з ним?