— Щоб провчити... Надалі знатиме, що не треба в чужі розмови втручатися.
Вони вже пройшли половину дороги, коли Лисиця зупинилась і промовила до
дерев’яного хлопчика:
— Хочеш, щоб у тебе стало удвічі більше золотих монет?
—Що?
— Я кажу, чи хочеш ти, щоб з твоїх п’яти нещасних цехінів зробилося сто,
тисяча, дві тисячі золотих монет?
— Ще б пак! Але як?
— Дуже просто. Замість повернутися додому, ходімо з нами.
— А куди ви мене поведете?
— В Країну дурнів.
Піноккіо на мить замислився, а потім рішуче відказав:
35
Ні, не піду. Мені вже близько додому, І Я піду туди, бо мій татко жде.
Бідолаха! Він, мабуть, дуже непокоївся вчора, коли я пе повернувся додому. На
жаль, я став поганим хлопчиськом, і Цвіркун-балакун правду казав: «Неслухня-
ним дітям погано доведеться на цьому світі». І це я відчув на собі, тому що зі
мною трапилося не одне лихо.
Ось і вчора в будинку Жеривогня я мало не загинув... Брр! Мені й досі мурашки
по спині бігають, як тільки я згадаю про це!
— То виходить,— сказала Лисиця,-—ти й
справді хочеш
іги додому? Ну то ж, іди, тим гірше для тебе!
— Тим гірше для тебе,— повторив Кіт.
— Подумай гарненько,Піноккіо, бо ти
зрікаєшся власного щастя.
— Щастя! — повторив Кіт.
— А твої п’ять золотих могли б сьогодні
або завтра обернутися на дві тисячі.
— Дві тисячі! — повторив Кіт.
— Як може таке статися? — запитав Піноккіо, роззявивши від подиву рота.
—
Зараз я тобі все поясню,— сказала Лисиця.— Як відомо, в Країні дурнів є
благословенне поле, яке називають Чарівним полем. Ти викопаєш на цьому полі
маленьку ямку і покладеш туди, приміром, один золотий. Потім загорнеш ямку
землею, поллєш двома відрами джерельної води, сипнеш
жменьку солі і спокійно йдеш спати. За ніч золотий проросте і зацвіте, а вранці, як
зійде сонце, ти прийдеш на поле і побачиш гарне дерево, гілля на ньому
вгинатиметься від золотих монет. їх буде стільки, як зерен у великому пшенич-
ному колоскові.
—
Отже,— промовив Піноккіо, дивуючись все більше,— якби я закопав на
цьому полі п’ять золотих, то скільки я знайшов би наступного ранку?
—
Дуже просто порахувати,— відповіла Лисиця,— можна навіть полічити
па пальцях. Припустімо, кожний золотий обернеться на п’ятсот золотих: помнож
п’ятсот на п’ять і на ранок ти матимеш у кишені дві тисячі п’ятсот блискучих і
дзвінких золотих монет.
—
Ой як чудово! — вигукнув Піноккіо, пританцьовуючи від радості.
— Як тільки я зберу врожай золотих, то візьму собі дві тисячі, а п’ятсот
подарую вам обом.
— Він подарує нам? — обурено вереснула Лисиця і додала вдавано
ображеним голосом: —Хай тебе бог боронить!
— Хай бог боронить! — вторив Кіт.
— Ми,— вела далі Лисиця,— побиваємося не заради нікчемної власної
вигоди, ми працюємо для щастя інших.
— Інших! — повторив Кіт.
«Які вони доброчесні»,— подумав Піноккіо. І, в одну мить забувши про свого
батька, нову куртку й буквар, про всі свої добрі наміри, сказав Лисиці й Котові:
— Мерщій ходімо! Я йду з вами.
XIII. ТАВЕРНА «ЧЕРВОНИЙ РАК»
Вони йшли та йшли і аж надвечір, геть потомлені, дісталися до таверни, що
називалася «Червоний рак».
— Зупинімося тут на хвилиночку,— сказала Лисиця.— Попоїмо трохи і
відпочинемо якусь годину, опівночі знову вирушимо в дорогу, а завтра па
світанку будемо на Чарівному полі.
Зайшовши до таверни, втрьох сіли за стіл, але ні в кого з них не було апетиту.
Бідний Кіт, у якого саме болів живіт, ум’яв лише п’ять рибок- барбульок
у томатному соусі і чотири порції кендюха з сиром пармезан. Але кендюх здався
йому не досить добре приготованим, і він ще тричі замовляв тертого сиру з
маслом.
Лисиця теж хотіла б трішечки чогось перекусити. Але через те, що лікар
прописав їй сувору дієту, вона мусила вдовольнитися звичайним солодким зайцем
з легеньким гарніром— вгодованими курочками й молодими півниками.
На закуску вона замовила рагу з куріпок, кроликів, жаб, ящірок і винограду.
Більше нічого вона не захотіла. її вже, мовляв, нудить від їжі, вона й крихітки в
рот не може взяти.