Хто їв найменше, то це Піноккіо. Він попросив шматочок горіха і скибочку
хліба, та й це залишив на тарілці. Бідолаха був ситий думками про золоті монети, які він збере на Чарівному полі.
Після вечері Лисиця звернулась до хазяїна:
— Приготуйте нам дві гарні кімнати: одну для синьйора Піноккіо, другу для
мене й мого приятеля. Ми подрімаємо перед дорогою. Не забудьте опівночі нас
розбудити.
— Слухаюсь, синьйори,— відповів хазяїн і підморгнув Лисиці й Котові,
мовляв: «Зрозумів, ясно!»
Піноккіо, тільки ліг, одразу й заснув, йому приснився сон, ніби він стоїть
посеред поля, де густо ростуть деревця, а з них гронами звисають золоті монети.
Вітер хитає гілля, і монети видзвонюють «дзінь-дзінь-дзінь», ніби запрошують:
«Підходьте і рвіть нас». Та коли Піноккіо простягнув руки, щоб зірвати з дерева
пригорщу золотих монет і покласти собі в кишеню, він прокинувся, бо хтось тричі
37
бухнув у двері кімнати.
Це був хазяїн, який прийшов сказати, що вже пробило північ.
— А мої друзі вже готові? — спитав дерев’яний хлопчик.
— Не тільки готові! Вони вже годину як пішли.
— Чому так спішно?
— Бо Кіт дістав звістку, що його старшеньке котеня відморозило собі лапки й
ось-ось помре.
— А вони заплатили за вечерю?
— Та що ви кажете? Вони так добре виховані, що не
могли виявити до вас таку нечемність.
— Даремно! Така нечемність не дуже образила б мене! — промовив Піноккіо,
почухавши потилицю. Потім запитав:
— А мої добрі друзі сказали, де вони чекатимуть мене?
— На Чарівному полі завтра вдосвіта.
Піноккіо заплатив один золотий за себе та своїх супутників і вийшов з таверни.
Він посувався вперед майже помацки, бо надворі було темно, хоч в око стрель.
Тиша, ніде ані шелесне. Тільки якісь нічні птахи перелітали через вулицю, мало
не черкаючись крильми об ніс Піноккіо. Він перелякано зупинявся, кричав: «Хто
там?», і луна від навколишніх горбів відповідала йому: «Хто там, хто там, хто
там».
Ідучи далі, він помітив на стовбурі дерева малу комаху, яка світилася блідим
світлом, мов нічник під абажуром.
— Ти хто? — спитав Піноккіо.
— Я тінь Цвіркуна-балакуна,— відповіла комаха таким тихеньким і
слабеньким голоском, ніби він долинав з того СВІТУ.
— Чого ти від мене хочеш?
— Хочу дати тобі пораду. Повертайся назад і віднеси тих чотири золотих, що
лишились у тебе, своєму бідному татові, який плаче й побивається, що більше
ніколи тебе не побачить.
— Завтра мій тато стане багачем, бо з цих чотирьох золотих зробляться дві
тисячі.
— Не вір, мій хлопчику, тим, хто обіцяє тебе зробити багатим за один день.
Так чинять божевільні або шахраї. Послухайся мене, вертайсь додому.
— Ні, я піду далі.
— Вже пізня година!..
— Я піду!
— Ніч така темна...
— Я піду далі!
— Шлях небезпечний...
— А я піду!
— Пам’ятай, Піноккіо, діти, які роблять, що
їм заманеться, рано чи пізно жалкують про це.
— Давня байка. На добраніч, Цвіркуне.
— На добраніч, Піноккіо. Хай береже тебе небо від лиха й розбійників.
Промовивши останні слова, Цвіркун-балакун погас одразу, мов свічка, на яку
дмухнули. На дорозі стало те темніше, ніж перед тим.
XIV.НЕ ПОСЛУХАВШИСЬ ДОБРИХ ПОРАД
ЦВІРКУНА-БАЛАКУНА, ПІНОККІО ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ
З РОЗБІЙНИКАМИ
І справді,- міркував Піноккіо, прямуючи все далі й далі,— які ми, діти, бідні
й нещасні!
Всі нас лають, всі нам вичитують, дають поради. Кожен пнеться у вихователі, в
батьки, у вчителі. Всі —навіть Цвіркуни-балакуни. І ось, будь ласка, слухайся
нудних порад Цвіркуна, а то хто знає, які лиха мене спіткають! Уже навіть
розбійників маю зустріти на дорозі! На щастя, я не вірю в розбійників і ніколи не
вірив. На мою думку, розбійників навмисне вигадали батьки, щоб лякати дітей, які хочуть гуляти, вночі! А коли б вони й зустрілися мені оце, то хіба я злякався
б? Ніскілечки! Я б гукнув їм: «Синьйори розбійники, чого ви хочете від мене?
Пам’ятайте, що я жартів не люблю! Відчепіться від мене і йдіть своєю дорогою».
Після таких слів розбійники, по-моєму, дадуть драла, аж закурить. А як вони, боронь Боже, не схочуть тікати, то дремену я, і квит».
Та не встиг Піноккіо обміркувати все до кінця, як позад нього почувся легкий