шелест листя.
Оглянувшись, він побачив у темряві дві постаті, закутані в мішки з-під вугілля.
Невідомі бігли за ним навшпиньки, немов привиди.
— А ось і вони,— промовив Піноккіо сам до себе і, не знаючи, куди сховати
своє золото, поклав монети в рота, під язик.
Після цього він спробував утекти, але не ступив ще й кроку, як його схопили за
руки, І два приглушені голоси загрозливо сказали:
— Гаманець або життя!
Піноккіо боявся вимовити бодай слово, бо тримав у роті монети. Він почав
кланятись і махати руками, неначе німий, щоб дати зрозуміти незнайомцям у
мішках, накинутих на голови (крізь прорізані дірки поблискували тільки очі), що
він бідний дерев’яний хлопчик і в нього в кишені немає навіть фальшивого
чентесімо.
- Давай, давай! Менше базікай і викладай гроші! — гримали бандити.
39
Дерев’яний хлопчик захитав головою і розвів руками, що мало означати:
«Немає в мене грошей».
— Давай гроші, бо тут тобі й смерть,— погрозив розбійник, вищий на зріст.
— Смерть»! — повторив другий.
— Ми порішимо тебе, а потім і твого батька.
— І твого батька!
Ні, ні, тільки не татуся! — вигукнув розпачливо Піноккіо, і в роті в нього
задзвеніли монети.
— Ах ти, негіднику! Значить, ти сховав гроші під язиком? Виплюнь їх негайно!
Піноккіо вперто мовчав.
— Ага, ти прикинувся глухим? Зачекай трохи, ми тебе примусимо виплюнути
монети.
Один розбійник схопив Піноккіо за носа, а другий — за підборіддя, і почали
смикати вгору-вниз, щоб примусити дерев’яного хлопчика роззявити рота, але
марно: рот ніби хто забив цвяшками чи наглухо заклепав.
Тоді розбійник, нижчий на зріст, Витягнув ножаку і спробував засунути лезо
між губи. Але Піноккіо миттю схопив його руку в рота, відкусив і виплюнув. На
превеликий свій подив, він побачив, що то не рука, а котяча лапа.
Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо вирвався з лап розбійників,
перескочив через огорожу і побіг через поле. Розбійники гналися за ним, мов
собаки за зайцем.
Пробігши кілометрів п’ять, Піноккіо зовсім знемігся. І коли вже думав, що
загине, він раптом побачив височенну сосну, видерся на неї і вмостився на
самісінькім вершечку. Розбійники теж спробували вилізти на дерево, але долізли
тільки до середини стовбура, зірвались і попадали на землю, обчухравши до крові
руки й ноги.
Та вони не кинули своїх намірів. Назбиравши хмизу, вони обіклали ним сосну і
розвели вогонь. Сосна запалала, мов смолоскип на вітрі. Піноккіо, бачачи, що
полум’я сягає все вище, і не бажаючи засмажитися, одчайдушно стрибонув з
дерева і помчав через поля та виноградники. Розбійники —
за ним, наступаючи на п’яти, й навіть не задихавшись.
Вже й розвиднялося, а вони все бігли. І раптом Піноккіо опинився перед
широким і глибоким ровом, повним брудної, кольору кави з молоком, води. Що
робити? «Раз, два, три!» — гукнув утікач і, розігнавшись, перескочив на той
бік. Розбійники й собі пострибали, та не доскочили й шубовснули у воду.
Піноккіо радісно загукав:
— Щасливо вам покупатись, синьйори розбійники,— і побіг далі.
Він думав, шо ті вже потопились, але, оглянувшись, побачив, що вони біжать
слідом у своїх мішках, з яких аж струменить вода.
41
XV. РОЗБІЙНИКИ ЖЕНУТЬСЯ ЗА ПІНОККІО
І, СПІЙМАВШИ. ВІШАЮТЬ НА ГІЛЦІ ВЕЛИКОГО ДУБА
Піноккіо вже зовсім зневірився у своїх силах і ладен був упасти на землю, визнавши себе переможеним, та, оглядівшись довкола, побачив удалині, серед
купи зелених дерев, білий як сніг будиночок.
— Якщо в мене стане сили добігти до того будиночка, я врятуюся.—І він
щодуху помчав лісом. Розбійники – за ним.
Так відчайдушно біг він майже дві години, поки, геть засапавшись, добувся до
будиночка. Постукав у двері.
Ніхто не озвався.
Він постукав ще дужче, бо чув за спиною кроки і хекання своїх напасників.
Знову тиша.
Тоді Піноккіо почав гатити в двері головою і ногами.
У вікні показалася Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям, обличчя в неї було
жовте як віск, очі заплющені, руки складені на грудях.
Не поворухнувши навіть губами, вона промовила голосом, що долинав ніби з