того світу.
— В цьому будинку немає нікого. Всі померли.
— То хоч ти відчини мені! — благально закричав Піноккіо.
— Я теж мертва.
— Мертва? А що ж ти робиш там у вікні?
— Виглядаю домовину, в якій мене понесуть на кладовище.
Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося.
— О Прекрасна Дівчинко з блакитним волоссям,— вигукнув Піноккіо,—
пожалій мене, відчини! Зглянься над бідним хлопчиком, за яким женуться
розбій...
Він не доказав, бо його схопили за горло і ті ж таки голоси загрозливо
пробубоніли:
— Ага, впіймався!
Нещасний, відчувши, що смерть стоїть у нього за плечима, затремтів так, що
застукотіли руки й ноги в суглобах, задзвеніли і чотири золоті, сховані під язиком.
— То що? — запитали розбійники.— Роззявиш свого рота чи ні? Ага, мовчиш!
Ну, зараз ти в нас розтулиш рота.
Вони витягли два здоровенні й гострі, як бритва, ножі і вдарили ними
Піноккіо.
Та хлопчик, на щастя, був із твердого дерева, і леза ножів розлетілись на
друзки. В руках у розбійників залишилися самі держаки. Напасники здивовано
витріщилися одне на одного.
— Я надумав,— закричав один.— його треба повісити.
Повісьмо його!
— Повісьмо! — відгукнувся другий.
Як сказали, так і зробили. Зв’язали бідоласі за спиною руки, накинули на шию
зашморг і повісили на гілці дерева, відомого під назвою Великий дуб.
Після цього розбійники посідали иа траві, чекаючи, поки повішений востаннє
дригне ногами. Та минуло три години, а Піноккіо все ще борсався у зашморгу, міцно стуливши рота.
Розбійникам набридло чекати, і вони пішли собі, глузливо попрощавшись із
Піноккіо:
— Бувай здоровенький! Сподіваємось, що завтра, як ми сюди прийдемо, ти
зробиш нам таку ласку: гарненько помреш собі й роззявиш рота.
Тим часом знявся шалений північний вітер, і повішений загойдався, як
церковний дзвін у свято. Це завдавало йому страшенних мук, а зашморг усе
тугіше стискав горло, забивав подих.
В очах у дерев’яного хлопчика потемніло. Та хоч і чув смерть за плечима, він
усе-таки сподівався, що ось-ось нагодиться якась милосердна душа і до-поможе
йому. Так і не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого батька... і насилу
пробелькотав:
— Ох, мій бідний тату! Якби ти був тут!
І більше він нічого не міг сказати. Заплющив очі, роззявив рога, витяг ноги і, здригнувшись востаннє, повис непорушно.
43
XVI. ПРЕКРАСНА ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМ
ВОЛОССЯМ НАКАЗУЄ ЗНЯТИ
ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА З ДЕРЕВА,
ПОКЛАСТИ В ПОСТІЛЬ , ВИКЛИКАЄ ТРЬОХ ЛІКАРІВ,
ЩОБ ВОНИ ВСТАНОВИЛИ, ЖИВИЙ ВІН ЧИ МЕРТВИЙ
Тоді, як нещасний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Великого
дуба, був більше мертвий, ніж живий, Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям
знову виглянула у віконне й остовпіла від подиву: бідний хлопчик, повішений за
горло, під шаленим вітром витанцьовував тарантелу. Серце її сповнилося без-
межною жалістю до бідолахи, і вона тричі ляснула в долоні.
Гучно залопотіли прудкі крила, і великий сокіл спустився на підвіконня.
— Що накажете, Чарівна Феє? — спитав Сокіл і схилив на знак пошани дзьоба.
(Бо, щоб ви нарешті знали, Дівчинка з блакитним волоссям насправді була дуже
добра Фея, яка вже тисячу років жила тут на узліссі.)
— Ти бачиш дерев’яного хлопчика, що висить он там на гілці Великого дуба?
— Бачу.
— Так-от. Лети негайно туди, розірви своїм міцним дзьобом мотузку, па якій
гойдається хлопчик, і поклади його обережно на траву під дубом.
Сокіл полетів, за дві хвилини повернувся й сказав:
— Я викопав те, що ви мені звеліли.
— Що з ним? Він живий чи мертвий?
— На перший погляд він здавався мертвий, але не зовсім, бо тільки-но я
розв’язав зашморг у нього на ' шиї, він зітхнув і ледь чутно пробелькотів: «Тепер
мені краще».
Тоді Фея ляснула в долоні двічі, і з’явився чудовий Пудель, який ходив на двох
задніх ногах, ну точнісінько як людина.
Пудель був одягнений у парадну кучерську ліврею. На голові він мав
невеличкий трикутний капелюх, вишитий золотом, білу перуку з кучерями, що
спадали аж на плечі.
А ще на ньому був фрак шоколадного кольору з діамантовими ґудзиками і двома