великими кишенями для кісток, які дарувала йому на обід хазяйка, та короткі
штанці з червоного оксамиту. На ногах він носив шовкові панчохи і легенькі
черевички.
Ззаду в нього висів такий ніби капшук з синьої матерії, куди він ховав у дощ
свого хвоста.
— Послухай, Медоре,— промовила Фея до Пуделя.— Бери мерщій найкращу
карету з моєї стайні і рушай до лісу. Там на траві, під Великим дубом, ти знайдеш
ще живого дерев’яного хлопчика. Обережно підніми його, поклади в карету на
подушки і привези сюди. Зрозумів?
Пудель махнув три-чотири рази сипім капшуком і миттю зник.
Незабаром із стайні виїхала гарна' блакитна карета, вся оббита канарковим
пір’ям, а всередині впій було повно баночок із збитими вершками й кремовими
тістечками. Карету тягли сто пар білих мишей. Пудель, сидячи на передку,
ляскай батогом праворуч і ліворуч, мов візник, що дуже поспішає.
Не минуло й чверті години, як карета повернулася. Фея, що чекала біля дверей
дому, взяла бідолашного Піноккіо на руки і віднесла в кімнату з перламутровими
стінами, а потім послала по найславніших лікарів у всій околиці.
Незабаром один по одному з’явилися лікарі: Ворон, Сова і Цвіркун-балакун.
— Я хочу, щоб ви, синьйори,— промовила Фея до лікарів,- я хочу, щоб ви
сказали мені, живий чи мертвий цей нещасний дерев’яний хлопчик.
Перший підступив до .ліжка Ворон. Вій перевірив пульс Піноккіо, потім
помацав його за носа, за мізинець на нозі.
Після цього він урочисто виголосив таке:
— На мою думку, дерев’яний хлопчик мертвий-мертвісінький. Та якщо, на
жаль, він виявиться не мертвий, то можна напевно вважати, що він живий.
— Мені дуже неприємно,— промовила Сова,— заперечувати Воронові, моєму
шановному другові й колезі. Навпаки: на мою думку, дерев’яний хлопчик живий-
живісінький, та якщо, на жаль, вій виявиться не живий, то тоді він мертвий.
— А що скажете ви? — звернулася Фея до Цвіркуна-балакуна.
— Я таке скажу: розумний лікар, коли не знає, що сказати, хай краще
помовчить. Зрештою, цього дерев’яного хлопчика я бачу не вперше. Я знаю його
вже досить давно.
Піноккіо, що досі лежав непорушно, мов поліно, почувши ці слова, затремтів
так, аж ліжко загойдалося.
— Цей дерев’яний хлопчик,— вів далі Цвіркун-балакун,— запеклий ледар...
Піноккіо розплющив очі і вмить заплющив їх знову.
— ...шибеник, нероба, волоцюга...
Піноккіо сховав обличчя під простирадло.
— ...це неслух, який рано чи пізно зажене в могилу
свого батька.
І тут усі в кімнаті почули приглушене хлипання і
плач.
Уявіть собі, які були всі вражені, коли заглянули під
простирадло і побачили, шо це плаче Піноккіо.
— Коли мертвий плаче, це означає, то він скоро
одужає,— урочисто заявив Ворон.
— Я не бажаю сперечатися з моїм шановним другом і колегою,— промовила
Сова, але, на мою думку, коли мертвий плаче, це означає, що йому не хочеться
вмирати.
45
XVІІ ПІНОККІО ЇСТЬ ЦУКЕРКУ, АЛЕ НЕ ХОЧЕ ПИТИ
ЛІКИ. ТА ОДРАЗУ ВИПИВАЄ, КОЛИ БАЧИТЬ,
ЩО ПО НЬОГО ПРИЙШЛИ МОГИЛЬНИКИ.
ПОТІМ ВІН ЗНОВУ КАЖЕ НЕПРАВДУ І,
ЯК КАРА, В НЬОГО ПОЧИНАЄ РОСТИ НІС
Щойно три лікарі виишли з кімнати, Фея підступила до Піноккіо, поклала руку
йому на лоба й одразу відчула, що в хлопчика жар.
Тоді вона висипала в склянку з водою білий порошок і лагідно промовила:
— Випий і за кілька днів одужаєш.
Піноккіо зиркнув на склянку, скривився трохи і спитав плаксиво:
— А воно солодке чи гірке?
— Гірке, але тобі стане краще.
— Як гірке, то я не хочу.
— Послухайся мене: випий.
— Але я не люблю гіркого.
— Випий. Як вип’єш, дам тобі цукерку, шоб тобі стало солодко в роті.
— А де цукерка?
— Ось вона,— сказала Фея, дістаючи з золотої цукернички цукерку.
— Я спочатку з’їм цукерку, а потім вип’ю оту гидку гірку воду.
— Обіцяєш?
— Так.
Фея дала йому цукерку. Піноккіо миттю схрумкав її і сказав, прицмокуючи:
— Як було б чудово, якби цукерки теж були ліками. Я б уживав їх щодня.
— Тепер виконай свою обіцянку і ось ковтни трохи води, яка поверне тобі
здоров’я.
Піноккіо знехотя взяв у руки склянку, встромив туди кінчик носа і нарешті
сказав: