— Занадто гірке, аж дуже гірке. Я не можу так цього випити.
— Як ти таке кажеш, коли навіть не покуштував?
— А я понюхав. Дайте ще одну цукерку, то вип’ю.
Фея терпляче, як добра мати, поклала йому в рота другу цукерку і знову
простягла склянку.
— Е-е, я так не можу пити,— скривився Піноккіо.
— Чому?
— Мені заважає подушка на ногах.
Фея забрала подушку.
— Дарма! Все одно я не можу випити.
— Що тобі ще заважає?
— Мені заважають прочинені двері.
Фея зачинила двері.
— І все ж таки,— заридав на весь голос Піноккіо,— я не хочу пити цих гірких
ліків, ні, ні, ні!
— Мій хлопчику, тобі ж буде гірше.
— Дарма.
— Ти дуже хворий.
— Ну то й що.
— За кілька годин лихоманка спровадить тебе на той світ.
— Мені байдуже.
— І ти не боїшся смерті?
— Зовсім ні! Краще померти, ніж випити такі гидкі ліки.
В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшли чотири чорних, як сажа,
кролики. На плечах вони несли невеличку труну.
— Чого вам треба від мене? — закричав Піноккіо і перелякано сів на ліжку.
— Ми прийшли по тебе,— відповів найбільший кріль.
— По мене?.. Але ж я ще не мертвий.
— Ще ні, але тобі жити ще лише кілька хвилин, як не вип’єш ліки, щоб
одужати від лихоманки.
— О люба Феє, люба Феє,—заверещав Піноккіо,— дайте мені мерщій цю
склянку... Та швидше, швидше, бо я не хочу помирати, ох, я не хочу помирати!
Схопивши склянку обома руками, він вихилив її одним духом.
— Ну що ж! — промовили кролики.—
Цього разу ми прийшли даремно.
Вони взяли знову на плечі маленьку
труну і вийшли з кімнати, щось сердито
бурмочучи собі під носа.
Хай там що, а Піноккіо через кілька
хвилин зіскочив з ліжка здоровісінький.
Треба сказати, що дерев’яні ляльки
хворіють дуже рідко і дуже швидко
одужують.
Фея, побачивши, що Піноккіо бігає і стрибає по кімнаті жвавий і веселий, як
молодий півник, сказала:
— Виходить, мої ліки справді допомогли тобі?
— Ще й як! Вони повернули мене на цей світ.
— Тоді чому ж ти так довго не хотів їх нити?
— Тому що ми, хлопці, всі такі. Боїмося ліків більше, ніж хвороб.
— Яка ганьба! Діти повинні знати, що добрі ліки, коли їх випити вчасно,
можуть урятувати від тяжкої хвороби і навіть від смерті.
— О, іншим разом мене не доведеться так довго просити. Я відразу згадаю цих
чорних кроликів з труною на плечах... Миттю схоплю склянку, ковть і нема!
— А тепер підійди до мене і розкажи, як сталося, то ти опинився в руках у
47
розбійників.
— Вийшло так, що хазяїн лялькового театру Жеривогонь дав мені кілька
золотих монет і сказав: «На, віднеси їх своєму батькові», а я зустрів на вулиці
Лисицю і Кота, дуже поважних панів, які мені сказали: «Хочеш, щоб з
твоїх п’яти монет стало дві з половиною тисячі? Ходімо з нами, і ми приведемо
тебе на Чарівне поле». Я сказав: «Ходімо», а вони сказали: «Зупинімося тут, у
таверні «Червоний рак», а після півночі підемо». Коли мене розбудили, їх уже
не було, бо вони пішли туди самі. Тоді я пішов сам глупої ночі. Стояла така
темрява, що й уявити важко. І тут на дорозі мене перестріли два розбійники, одягнені в мішки з-під вугілля, які сказали мені: «Викладай грошики», а я
сказав: «У мене їх немає», бо заздалегідь сховав чотири золотих монети, то в мене
лишилися, в рот... Один розбійник хотів засунути мені руку в рот, а я відкусив
йому руку і потім виплюнув її, але замість руки на землю впала котяча лапа.
Розбійники погналися за мною, і я біг-біг, поки вони мене схопили і повісили на
дереві в цьому лісі, сказавши: «Завтра ми сюди прийдемо, тоді ти вже будеш
мертвий і роззявиш рота, а ми дістанемо золоті монети, які ти сховав під язиком».
— А зараз де ці чотири монети? — спитала Фея.
— Я їх загубив,— відповів Піноккіо.
Він збрехав, бо монети лежали у нього в кишені.
І тільки-но він сказав цю неправду, його ніс, що й так був довгий-предовгий, виріс одразу на два пальці.
— А де ти їх загубив?
— У лісі, тут поблизу.
Після другої брехні ніс його став ще довший.
— Якщо ти загубив монети в лісі,— сказала Фея,— ми знайдемо їх і повернемо
тобі, тому що все загублене в нашому лісі завжди знаходиться.
— Ага, тепер я пригадав,— промовив, збентежившись,